Форум » ВСЯКА ВСЯЧИНА » "ЗАХІД-ПОСТ" - сторінка про собак та все з ними повязане » Ответить
"ЗАХІД-ПОСТ" - сторінка про собак та все з ними повязане
Любомира: Тепер читайте нас і в газеті Захід-ПОСТ - сторінка про собак, їх власників, звички, породи та їх походження, спортивні заняття з собаками, ази дресирування, все-все-все !!! Я буду розміщати у цій гілочці статті, опрацьовані для газети. Хто має зауваження, поради та цікаві матеріали - приєднуйтеся !
Ответов - 22, стр:
1 2 All
Любомира: Отже, перша наша сторінка вийшла у друк 29 травня 2008 року. Ось повні статті даного випуску : Майстер-грумер Ольга Хруленко, племінний завод "KHOLISTER CONSTELLATION ", FCI-00/07, м.Івано-Франківськ породою займається більше 20 років : племінне розведення скотч-тер"єрів, поради фахівця-грумера по догляду за Вашим скотчиком. На фото скотч-тер"єр, вл.О.Хруленко - PEPPY PEARL, пшеничний окрас - Чемпіон Білорусії та Молдови ЕКЗОТИЧНА ПРОФЕСІЯ - ГРУМЕР Грумер – у звичній для нас інтерпретації – «собачий перукар», людина, яка професійно вимиє, висушить, розчеше, підстриже шерсть та кігті Вашому пухнастому улюбленцю, почистить вуха, а також надасть консультацію по догляду за його шкірою, порекомендує косметику і інструменти для щоденного догляду – словом, зробить життя як тварини, так і її господаря, з якого знімаються проблемі по догляду за «підопічним», значно комфортнішим. Все як у людей. Пройшли вже часи, коли про таку професію як грумер і не чули. Сьогодні ж вона не виділяється серед інших, «стандартних», так би мовити, і клієнтура у грумерів набирається так само стабільно, як і у «людських» майстрів краси. Люди зрозуміли, що тваринам, як і нам, потрібен догляд – від профілактики захворювань до стрижки і манікюра. І якщо для Вас це складно, то цю турботу можна доручити професіоналам. Ремесло грумера існує не одну сотню років. Вона виникла ще у 18 столітті для «облагородження» пуделів знатних вельмож. Сьогодні у світі нараховується близько 400 порід собак і декілька сотень порід кішок і кожна (!!!) з них має свої вимоги до оформлення. Крім того, грумінг (стрижка) у такої породи як спанієль чи пудель має безліч модних варіацій та змінюється мало не щороку. До-речі, не потрібно думати, що грумери займаються виключно собаками та котами – часто їм доводиться співпрацювати з зоопарками – диким тваринам теж потрібно стригти кігті чи підстригати шерсть. Часто грумерам приносять довгошерстих крілів та інших гризунів. А коні ? Заглянуть у прайс спеціалізованих фірм по продажу косметики для тварин ! Коням виділений окремий розділ, у них своя косметика. Для чистоти експерименту набираю номер грумера, домовляюся про стрижку, одіваю повідець на сусідського патлатого спанієля Рея (раніше думала, що це болонка) і іду на зустріч. Оля Хруленко (так звати нашого майстра), привітно нас зустрічає, у неї своя маленька майстерня спеціально обладнана під чотириногих клієнтів. Велике вікно, одна стіна повністю заповнена фотографіями, дипломами, медалями власних собак Олі – скотч-тер’єрів, красуні Претті та неповторного Джастіна, поличка з кубками та нагородами. Посередині кімнати спеціальний стіл для грумера : висота регулюється під породу, стіл з резиновим покриттям, що лапки не ковзали, збоку петля, на яку накидають повідець і фіксують собаку у положенні стоячи. Ну що ж, тепер оглядаємо Рея і виясняємо варіант стрижки. Домовляємося про щось простеньке, «а-ля під мартишку». Оля хвилину думає, гладить Рея, по її обличчі видно, що шкода різати «під ноль». - Я спробую «врятувати» по максимуму шерсті, це ж спанієль… ще й такий гарний… Одразу питаю : - Скільки це займе часу ? Оля ще раз скептично оглянула собаку : - Думаю, години за три впораємося. Три години ? Ого-го… Перш за все Оля намагається розчесати Рея, а я одразу ж хапаюся за блокнот. - Оля, а чому Ви стали грумером ? - Спочатку почала стригти своїх собак, тоді спробувала на собаках знайомих – і так навчилася. - А як давно Ви займаєтесь стрижкою собак ? - Та десь 20 років вже є. - А які основні нюанси роботи грумера ? - Нюанси ? – Оля посміхається : - Перш за все як і у любій роботі потрібно мати багато бажання, а крім нього ще й хист до стрижки та до роботи з тваринами. Величезну роль відіграє інструмент. Він як правило не дешевий – один ніж до машинки коштує близько 200 грн – та й замовляти його потрібно мало не з Санкт-Петербурга. А всякі щіточки, ножниці та інші допоміжні засоби ? Також постійно потрібно слідкувати за літературою та Інтернетом – стандарти та стрижки міняються разом з модою, а хочеться за всім встигати і стригти собак по нових правилах, тим більше у кожній країні свої тенденції стрижки. Дуже мало літератури по грумінгу. Наприклад, коли планувалася стрижка вест хайленд уайт тер’єра Зізі, ми перерили весь Інтернет, щоб вияснити, яку форму надавати шерсті … за вухами собаки. Часто на виставках я підходжу до власників певних порід і прошу дозволу оглянути собак. Також купую спеціальні журнали. Співпрацюю з різними фірмами, що представляють на ринку України косметику для тварин. Але на жаль, часто власники просто шикарних собак не слідкують за шерстю власних улюбленців і просять стригти собаку не по стандарту, а машинкою під «нуль». Хоча деколи така стрижка – гігієнічна, коли залишають 2-3 мм шерсті – навпаки іде тварині на користь. Їй не треба літом в квартирі випрівати під вагою ковтунів та й коли вдома є маленькі дітки, то часто власники стрижуть тварин покоротше, щоб не збирали пилюку шерстю і не несли бруд з вулиці в квартиру. Та й самому приємніше мати вдома чисту й охайну тварину, а не «дещо», коли важко визначити де в тварини хвіст, а де – голова, а ще краще – що це таке – пес, кіт чи просто товста неохайна подушка. Найчастіше під «ноль» стрижуть персидських котів, хоча й пуделі й спанієлі – не виняток. Оля міняє ніж на машинці і приступає до спини Рея. Мені дивно, але завжди бешкетний пес чемно стоїть у Олі на столі ще й сам лапи подає до стрижки. От і не кажіть після цього, що собаки не мають власного розуму. Знову розглядаюся по кімнаті і бачу полички, закладені баночками, флакончиками, коробочками, тюбиками самих різних форм та кольорів. - Що це ? - Це косметика для тварин. Оце присипка, це спеціальний відбілюючий шампунь, це для м’якої шерсті, кондиціонери, лак, пінка для шерсті … тут стоять ножиці для шерсті, для кігтів, ножі, пуходерки, оце щітки для вівчарок, йорків – бачите – вони різні за формою й призначенням, ніж для ковтунів … В мене пішла обертом голова – це все для собак та котів ? Три полички вгинаються під вагою флаконів та баночок ! та в звичайній перукарні стільки немає всяких засобів для догляду за волоссям ! Тим часом Оля, не залишаючи роботу з Реєм ні на секунду, починає описувати схему підготовки до виставки невеличкої білої собачки розміром з дамський ридикюльчик - вест хайленд уайт тер’єра. Обробити спреєм-кондиціонером, розчесати, покупати у спеціальному шампуні, потім кондиціонері, тоді висушити, знову розчесати, поправити стрижку, поставити шерсть на присипку, лак, пінку (або гель), вкласти все спеціальним феном … Підготовка довгошерстої собаки до виставки займає до 6-8 годин – при умові, що й раніше шерсть собаки утримувалася з усіма вимогами стандарту. До розмови з Олею я навіть не представляла собі, як багато потрібно докласти зусиль по догляду за тваринами. Здавалося, помив кундля милом, вичесав лишній підшерсток і все ! Ні… По перше, якщо ви власник виставкової тварини, то зусиль, засобів, грошей і часу потрібно в декілька разів більше. Підготувати ту ж собаку до виставки без допомоги засобів для укладки, фену, пудри і маси інших штучок, не обійтися і без манікюру. По друге, якщо ж Вашого улюбленця біла шерсть, то її колір повинен бути як білий сніг. Навіть «сльози» під очима необхідно регулярно вибілювати. Зробити це без професійного перукаря не получиться. Та й звичайне вичісування усіх пухнастих друзів краще залишити грумеру – якщо у Вас недостатньо досвіду чи інструмент невдало підібраний – Ви можете пошкодити шерсть чи шкіру тварини. Важливо вдало підібрати собачу косметику – щоб не сушила шерсть і давала їй збиватися у ковтуни. А Оля знову сміється : - Запам’ятай, якщо вчасно і правильно доглядати за улюбленцем – то це зовсім не важко. Наприклад Рей – коли він востаннє розчісувався ? Я вже не кажу про стрижку ! А от наступного разу Рея приведеш до грумера максимум за 3 місяці і ми знову спробуємо врятувати йому побільше шерсті. Купати його потрібно раз в 3-4 тижні, на шерсть накладати спеціальні маски і не чесати у мокрому вигляді, а лише під час сушки феном, і то обережно, не перегріти, щоб не посіклися кінчики. Шерсть після такого догляду не буде повстатися і збиватися у ковтуни. А шерсть на пальчиках ми Рею підстрижемо отак, акуратно, щоб не ніс до хати з вулиці бруду. - А яка порода Вам найбільше до вподоби ? - Скотч-тер’єри запанували в моєму серці вже давно. Тримала я і різеншнауцера, і ротвейлера… Але на виставках заглядаюся на пуделів – в них стільки варіантів стрижки !!! (Оля мрійливо піднімає очі) От пуделя завела тільки б для того, щоб його стригти ! Оля закінчила з лапками і приступила до Реєвих вух, акуратно зняла з голови «пухову шапку». Тепер Рей гордо сидить на столику і краєм ока поглядає на себе у дзеркало з-під кокетливої чілки. Красунчик !!! Здається, він сам собі подобається ! Собака вдячно лиже Олі руки. Оля зітхає : - От якби його ще викупати з кондиціонером і вкласти спеціальним феном… Красивий пес ! Три години промайнули швидко за цікавою розмовою. Ми з Реєм щиро дякуємо за стрижку і ідемо дивувати господарів. Напевно, вони вже й забули, що насправді у Рея довга й пухнаста шерсть, а очі – дві блискучі намистинки, які більше не заховані від світу під шапкою з кудлатої шерсті. Рей до стрижки ... ... та після стрижки
Любомира: Стаття про чау-чау Автор : Береговенко Олександра, м.Львів, керівник приватного клубу чау-чау "Со'Квонг" веде пізнавальну безкоштовну школу для дітей " Дитина та Собака" в розробці проект : організація та створення "Всеукраїнського Обьєднання породників, суддів та любителів чау-чау " проект : Львівська Благодійна Організація по стерилізації та вакцинуванню безпритульних тварин, за підтримкою та сприянням голови м. Львова. Я розкажу вам про Справжню ЧАУ - небесну собаку, яку тисячоліттями беріг Тібет, як свою коштовну таємницю та гордість. На жаль, в наш час таку собаку зустріти можна лише одну на сотню, а можливо – одну на тисячу. Але в Китаї я бачила собак, яких не торкнулось професійна кінологія з її сучасним баченням краси. Повірте - в ті миті я дійсно розуміла, кого саме в Піднебесній називали - Душею Вогнянного Дракона. Легенд про чау-чау напевно найбільше у Світі , більше ніж в інших порід. Справа в тому, що чау - одні з найдревніших собак, племінні книги яких тібетські монахи вели ще дві тисячі років тому. В горах Тібету та Манджурії чау була собакою-компаньйоном з багатьма цілями і призначенями. Так як їх розводили в далеких монастирях, то однією з головних призначень - був захист і охорона від всього ворожого, як тварин так і людей. Але монахи по своїй суті дуже стримані і лояльні, тому активна, відверта чи безпричинна агресія ніколи не закріплялась і не є характерною рисою справжнього чау. Чау - повинен бути витриманим охоронецем, який має свою території, визначену ним самим . В той же час, вони дуже не довірливі до чужих, тому на різко протягнуту руку можуть клацнути зубами, причому - без будь-якого попередження. З іншого боку, я ніколи не зустрічала чау, який би атакував людину чи собаку перший, без достатньо вагомих підстав. Як правило, їм навіть потрібний повторний напад чи неодноразові домагання, щоб накінець-то включився відповідна реакція. Щоправда, зупинити її вже важко... Історія з життя: в сусідів можуть виламувати двері, але мої пси піднімуть голову і гавкнуть тільки тоді, коли хтось впритул підійде до наших... Інше важливе призначення чау – бути „ єдиною ниткою, що пов’язує душу з земним тілом людини під час медитації та мандрівок небом ” В манускриптах часто малюють монаха в молитві, коло якого сидить рудий пес – чау. Третя специфіка створення породи - пес повинен бути правою рукою людини-мисливця. Є легенди, що з чау полювали на вовків, медведів та кабанів. Крім того, ріст "небесних псів" в ті часи досягав від метра і більше "від червоної землі до вогняних очей " - так описують чау в китайських літописах. А якщо додати неймовірний нюх ( чау - в десятці собачих лідерів ), смертельну впертість та настирливість, майже дурну безстрашність і все це вкрити товстезною шкірою і густою шерстю - вийде дійсно непереможний воїн. Ще одна із особливостей чау - кошачі лапи, з кігтями що втягуються і випускаються ! Короткий, коренастий формат, широка грудна клітка, широко поставленв і задні і передні лапи – все це дає змогу йому міцно стояти на землі, витримувати будь-які удари, видиратися на гори, скелі, і навіть невисокі дерева, мати неймовірну тяглову силу. Історії з життя : моя перша собака чау - Бася доводила мене до істерики, коли в азарті погоні за котом вилазила на сусіднє, злегка похиле дерево, метрів на два-два з половиною ! Вилазила легко, а от злазити не любила - просто зіскакувала ! ... А дуже специфічна будова задніх лап, дозволяє практично без особливих витрат сил йти по глибокому снігу і гірській місцевості. Чау – надзвичайно витривала собака. Доречі, дух гір наклав свій відбиток і на особливості їжі чау. Це собаки з повільним обміном речовин і з максимально корисним використанням та акумулюванням енергії. Тому чау їсть в двічі менше, ніж друга собака її розміру. Досить перебірливі і абсолютно не схильні до переїдання. Про походження синього язика – є лише одна, науково виправдана терорія. В Монголії та південній Сибірі колись жив вимерлий голубив вовк, який і мав синій язик і дуже темну пігментацію. Крім того, доведено, що чау – собака рідкого, чисто вовчого походження, без домішків крові шакалів чи інших собачих предків. Тому, маємо великі підстави вважати, що чау-чау власне і є нащадком цих вимерлих вовків. До речі – цікава особливість : всім відомо, що чау не має запаху, точніше – не має собачого запаху. Так от, скоріш за все запах чау подібний до вовчого, бо я постійно стаю свідком того, що другі собаки при першій зустрічі з чау ведуть себе через мірно насторожено, довгий час принюхуються і помітно, що ніяк не можуть вирішити – втекти чи напасти. А от вовки завжди з легкістю приймали мою собаку, і вона, йшла до них, як до своїх. Розповім Вам ще один міф: Говорять, що чау їдять, тобто ніби чау для китайців – м’ясна собака. Насправді, це дійсно всього на всього міф. По-перше : в Китаї чау і тепер, а тим більше в давні часи коштує неймовірні гроші. Важко повірити, що хтось заплатить дві тисячі доларів за обід. Якщо на тисячу доларів може існувати ціла велика китайська сімя. По-друге : собак не їдять китайці, а для народів гір, звідки походить чау – це взагалі поза культурою. Собак їдять корейці, де чау ніколи і не пахло... По-трете : з багатомільярдним населенням Китаю, де сотні раз за історію був тотальний голод, не дивно, що в певні життєві трагедії люди їли все: і тараканів, і щурів, і котів, і змій, і навіть мертвих людей ! В цей безкінечний список точно попадали і собаки.. Про кожну собаку можна написати книгу, про кожну породу можна створити багато книг, собакам людство століттями присвячує цілі бібліотеки !!!
Любомира: Стаття про басенджі Амі та її маленьку господину Емілі НАГОРОДА ЗА ДОБЛЕСТЬ… З 2004 року всередині породи басенджі вибирають собаку, яка отримує «Нагороду за доблесть». Ця нагорода – для басенджі, які проявили себе, як видатні особистості. Її може отримати любий басенджі у світі. Можливо, цей басенджі пережив біди і нещастя, але при цьому залишився доброю і дружелюбною собакою. Або це собака, яка була важко хвора, але вижила. Собака, яка захистила господаря або іншого басенджі. Собака, яка загубилася та повернулася додому. Басенджі, який допомагає дітям чи відвідує старих і немічних, приносить їм трішки сонячного світла. Переможець визначається з представлених домінантів щорічно в чесному голосуванні. Нагорода складається просто з сертифікату, який погодився намалювати відомий художник і заводчик басенджі Susan Kamen Marsicano. Переможець 2004 року – басенджі Амі (Ashiki Jamadari). Розповідає її господиня : « … Це розповідь про маленьку басенджі. Вона не дуже привітна, не дуже слухняна… Вона не любить по сторонніх і ненавидить чужих собак. Але я б хотіла висунути її кандидатуру на отримання «Нагороди за доблесть» із-за доброзичливості, яку вона проявила до нашої дочки Емілі, коли та була хвора раком і внаслідок чого померла у віці 10-ти років. Емілі мріяла про собаку, яка спала б з нею у ліжку і зігрівала її. Дві інші наші собаки були занадто великі для такої ролі. І ми пообіцяли Емілі подарувати такого друга після того, як вона закінчить свій черговий сеанс хіміотерапії. В той самий день, як Емілі повернулася з лікарні, в газеті появилася об’ява про продаж цуценят басенджі. Ось так Амі увійшла у наше життя. Амі стала спати з Емілі у ліжку з першої ж ночі, вона спала на згині її руки. Вона завжди лежала тихо, не ворушилась і не тривожила Емілі. Вона і Емілі увесь час були разом. Життя Емілі було спотворене раком, вона завжди почувала себе хворою і змученою, і вимушена була багато днів проводити у ліжку. Маленька Амі завжди була поруч – зігрівала Емілі чи звеселяла її. Із-за хвороби Емілі подовгу не бачила своїх подруг. Тому, коли вони зустрічалися, між ними виникала скованість, як між сторонніми людьми. Її подруги вели нормальне життя : ходили в школу, були скаутами, багато рухалися, в той час як Емілі була в госпіталі чи дома і єдиний досвід, яким вона володіла – це досвід довгої важкої хвороби. Для дітей важко зберігати дружбу у таких умовах. Але тепер у них був басенджі – про якого можна було говорити, з яким можна погратися і посміятися. Амі розбила кригу, яка виникала при зустрічах подруг. Вже через 10 хвилин вони сміялися і говорили, так як би не було довгої розлуки – і все завдячуючи маленькій басенджі з закрученим хвостиком. У них було багато щасливих днів, наповнених сміхом та іграми. А потім … Потім рак Емілі почав прогресувати. З того моменту, як нам сказали, що Емілі смертельно хвора, і до моменту її смерті пройшло всього 14 тижнів – така швидкість типічна для дитячого раку… Час перед її смертю був страшним часом…Крім кисню і морфію, Емілі відмовилася від любих ліків, які могли б полегшити її стан, і дуже мучилася. Вона більше не могла спати, але маленька басенджі складала їй компанію цими страшними і довгими ночами. Амі вкладалася на її руку, як звичайно, але не спала. Замість цього Амі розмовляла з Емілі, м’якими-м’якими звуками, всю ніч… Емілі казала мені : «- Ти можеш поспати, мама, Маленька Ковбаска потурбується про мене…» (Емілі завжди називала Амі Маленькою Ковбаскою). Пам'ять про ці звуки ніколи не залишить мене : свист кисню, дихання Емілі і ніжне шепотіння маленької басенджі. Амі більше ніколи так не розмовляла … Ще через пару тижнів Емілі зовсім ослабла. Любий фізичний контакт, любе переживання було непосильне для неї. Але було одне єдине виключення – тіло Амі не доставляло їй незручностей. Я добре пам’ятаю останню усмішку Емілі. Вона сиділа в кріслі і захотіла лягти на кушетку. Але кушетка вже була зайнята сонною басенджі, що розтягнулася на всю довжину на спині, розкинула задні лапи, в той час як передні щільно прикривали її очі. Це заставило Емілі посміхнутися, вона зняла кисневу маску і прошепотіла : « - Подивися на Маленьку Ковбаску !» Більше вона не усміхалася. Ми, люди, були так страшенно безпорадні. Ми не змогли зробити нічого, щоб допомогти їй. І тільки маленька собачка – змогла. Амі ніколи не забувае Емілі, вона не вірить, що та пішла і більше ніколи не повернеться. Коли ми проїжджаємо поруч школи, де привикли забирати Емілі, Амі піднімає страшенний шум, що ми не зупинилися почекати Емілі. Якщо вона здалеку бачить дівчинку, схожу на Емілі, то видає йодль і починає шалено крутити хвостом. Це продовжується до тих пір, поки вона по запаху не зрозуміє, що знову помилилась… Вона все ще чекає, що Емілі повернеться… Наша вдячність Амі безмежна, а вона і надалі дарує нам багато сміху й радості. Одного разу Амі залишить нас. Це буде невимовна втрата. Але я знаю, что десь там дехто чекає на Маленьку Ковбаску. І вони знову будуть щасливі розом…»
Любомира: А тепер докину Вам свіженьке , ще не пішло в друк ПОРОДА : БОБТЕЙЛ або СТАРОАНГЛІЙСЬКА ВІВЧАРКА (Old English Sheepdog) У бобтейла, або староанглійської вівчарки, сама нехарактерна для вівчарки зовнішність – двокольорова собака з пишною густою шерстю, на пухнастій морді не видно очей, лише чорна кнопка носа та рожевий трикутник язика. Одним це дає підстави стверджувати, що це вилита болонка великих розмірів, інші вважають, що бобтейл схожий на добродушного казкового ведмедя. Однак ніхто не залишається байдужим при погляді на цього неймовірного красеня, а діти просто обожнюють бобтейлів. Недарма бобтейл був обраним на роль веселого собаки Макса у мультику «Русалонька» Уолта Діснея. Перед чарівністю цієї породи не встояли навіть «зірки», саме бобтейлу відали перевагу Моніка Селеш та Лариса Доліна, а Андріано Челентано навіть у кіно не розлучався з своїм улюбленцем. У фільші «Приборкання непокірного» ми бачимо високий інтелект собаки, яка обігрує Челентано у шахи. У Пола Маккартні живе три бобтейла. Улюблена бобтейлиха Марта стала відомою на увесь звіт завдяки присвяченій їй пісні «Дорога Марта». Обожнюють бобтейла і у сім'ї російського політика генерала Лєбєдя. І не дивно. Бобтейла є за що любити. Це старовинна англійська порода наділена чудовим характером. Високоінтелектуальна, мудра, спокійна і впевнена у собі собака з відчуттям власної гідності неодмінно стає членом любої сім'ї. З приводу походження породи існує декілька версій. Згідно одній з них, це нащадок довгошерстої російської вівчарки, яка була завезена у Англію на кораблі. По іншій – ця собака є близьким родичем бріара і бергамського собаки-пастуха. Найбільш обґрунтованим здається документальне підтвердження по походження англійських вівчарок від собак-пастухів, завезених та Британські острови з Східної Європи. Найбільшу популярність предки сучасного бобтейла отримали на заході Англії в графствах Девон, Сомерсет і герцогства Корнуел. Там вівчарок широко використовували уже у XVII віці. Про це свідчить і датований 1771 роком портрет пензля Гейнсборо, де герцог Берклі зображений в обнімку з собакою, яку можна оцінити як прекрасний екземпляр сучасного бобтейла. В Англії бобтейл використовувався аж до XIX століття. Досить непримхливі і витривалі, бобтейли переносять самі суворі кліматичні умови, довга шерсть з густим підшерстком надійно захищає їх від вітру і дощу. Звичайно шерсть груба на дотик, не пряма, а хвиляста, але без завитків. Найбільш густо «вкриті» шерстю задні ноги. Ця пишна шерсть робить собаку видимо вищою і крупнішою. На виставковому ринзі перші бобтейли появилися у 1873 році у Бірмінгемі, а перший клуб любителів староанглійської вівчарки був заснований у 1888 році. Одночасно з створенням клубу було прийнято рішення, що порода повинна називатися «СТАРОАНГЛІЙСЬКА ВІВЧАРКА». Стандарт, розроблений клубом староанглійської вівчарки у 1888 році, практично не змінився до цих пір. В селекційній роботі всі ці роки заводчики переслідували мету підкреслити естетичний компонент породи, густий та розкішний шерстяний покрив (любий відтінок сірого чи голубого з білими плямами і без них). При цьому вибраковувалися екземпляри з надмірно великою кількістю шерсті (справжні шерстяні шари), так і з недостатнім шерстяним покривом. Саме тому бобтейл – одна з самих привабливих і ефектних з виставкових порід. У багатьох європейських країнах (Франції, Данії, Швеції, Нідерландах) порода стала набувати популярності у 50-ті рокі, завдяки широкій рекламі. Загальна компактність, а не груба й тяжка тіло будова надає цій собаці силу, швидкість та витривалість, так необхідні для її роботи, а голосний голос з хриплими нотками дозволить пастуху визначити місце знаходження собаки й овець навіть у саму туманну погоду чи саму темну ніч. Також є давнє повір’я в пастухів, що «різноокий» бобтейл ніколи не осліпне, це теж «робоча якість» тварини, хоча й засноване воно було необґрунтовано. Не дивлячись на свій громіздкий вигляд, бобтейл може жити і у невеликій квартирі. Його достатньо кутка в коридорі, квартира у бобтейл асоціюється з будкою, в ній можна спати, їсти чи просто лежати, а гратися і веселитися лише на прогулянках. Він дуже делікатний у поведінці, і акуратний у побуті. Бобтейль досить популярна й престижна порода у всіх європейських країнах. В нашій країні перші бобтейли появилися зовсім недавно, але є впевненість, що скоро вона завоює серця багатьох собаководів-любителів. А тепер, коли Ви вже сформували собі уявлення про цю породу, розповім Вам найкрасивішу з легенд, з коли небудь мною почутих. В давні давні часи, було у одного англійського лорда військо, він зібрав його з простих смертних, але навчли їх ельфи і феї, і було це військо непереможним як для людей, так і для магічних чар. З допомогою цього війська лорд навів порядок у своїх землях, а оскільки він був добрим і справедливим, земля його процвітала, і охороняло її чарівне військо. Але пройшов час, і лорд помер, залишивши після себе спадкоємця – сина Йолана. Був він найхоробрішим з найхоробріших та кращий з кращих воїнів, і не цурався він магії… Ще до смерті батька появилася у нього коханка фея. Ніхто не міг вимовити вголос її ім’я, але всі знали, що вона настільки прекрасна, наскільки прекрасною може бути жінка. А молодий Йолан нехтував нею, і захоплювався в основному полюванням та балами, а не коханням. Фея щиро покохала його, і щоб вона появилася йому варто було просто вимовити її ім’я. Вона з'являлася перед ним незмінно прекрасною і вела його у свій чарівний світ, що ховався від людських очей у нетрях чарівного лісу. Одного разу зопалу Йолан пообіцяв феї, що ніколи не зрадить її, а вона зловила його на слові, і сказала, що у випадку обману кара її буде дуже жорстокою, наскільки може бути кара зрадженої закоханої жінки, але вітряний Йолан пропустив її слова мимо вух. Через деякий час Йолану запропонували дуже вигідний союз – у лорда сусідніх земель була дочка рідкісної краси, дуже ніжна й покірна, дуже знатного роду, і до того ж єдина дитина … тобто після смерті її батьків володіння Йолана збільшилися б удвоє. Він навіть не подумав про свою коханку фею, а одразу ж погодився. Зіграли пишне весілля, і він повіз молоду дружину ,леді Тюльєрн, до себе в замок – він був очарований нею і навіть не згадував про минуле чарівне кохання. Батько Тюльєрн перед від’їздом молодих взяв з Йолана слово, що він буде берегти молоду дружину більше свого життя, і у випадку, якщо він її не вбереже, то йому виколять очі і пустять по світу. Молодий лорд був все ще безпечним і з легкістю погодився. Шли дні, молоде подружжя все більше закохувалися один і одного, і ось у один з днів на балу молодий лорд оголосив, що скоро на світ проявиться його спадкоємець. Леді Тюльєрн одразу ж сховалася від людських очей на жіночу половину замку у своїй опочивальні, так як вона була надзвичайно тендітна і сором’язлива, і загальна увага всіх підданих її знітила. А тим часом покинута фея перетворилася на гінця від батька Тюльєрн, і під'їхавши до воріт замку, здивованому Йолану сказала, що лорд дуже хворий і просить його по швидше приїхати. Йолан осідлав кращого з скакунів, поцілував на прощання молоду дружину і вилетів за ворота замку. Гінець же сказав, що в нього є послання і для дочки лорда – леді Тюльєрн – і попросив провести йог у покої. Леді зустріла його з усією повагою та ввічливістю, але коли гінець дуже вже прискіпливо подивилася їй і очі, не витримала, й опустила погляд… і не побачила, як махнула чарівна паличка, і губи прошепотіли закляття… в той же час кімната навколо неї закрутилася, стіни почали танути, вітер засвистів у її вухах. А коли темнота відступила, вона помітила що й далі дивиться на чоботи гінця… леді закричала, але з вуст її вирвалися лише звуки, сході на звук зляканої собаки, вона кинулася геть від дивного посланця, і почула, як кігті скребуть по кам'яній підлозі… Це були її власні кігті… Вона раптом втратила людську подобу і перетворилася у пухнасту біло-голубого собаку з густою чілкою. Безжалісна фея сказала : « - Поживи трохи як собака, моя леді !» і тут її погляд впав на округлі боки собаки. Вона побачила те, що скрив від неї одяг. Як би не була фея ображена Йоланом, але тут вона розкаялася у здійсненому, але не могла вже повернути події назад… « - Я залишу тобі твою пам'ять і розум, і коли спадуть твої чари, ти будеш пам’ятати про те, що ти людина. На жаль це все, що я можу тепер зробити… Надіюся, ти пробачиш мені …» сказала фея і накинула шовкову ленту на шию пухнастій собаці. Вони вийшли разом за ворота замку, і коли вони проходили повз поле, на якому старий пастух випасав отару овець, фея запропонувала йому взяти розумну собаку для допомоги. Пастух спочатку відмовлявся, він не хотів брати вагітну собаку, бо не чекав від неї допомоги. Але фея запропонувала йому … пса. Пастух погодився і ось підкоряючись лише його словам, собака декілька разів перегнала по полю ту кількість овець, яку він називав. Старий пастух з радістю погодився прийняти собаку. Фея ж попередила його, що через деякий час собаку доведеться вернути. Шли дні собачого життя леді, а в цей час її чоловік взнав, що був жорстоко обманутий. Батько Тюльєрн грозився його відомстити і сам дуже горював за дочкою. Молодий лорд перепробував всі способи, щоб відшукати дружину, все чарівне військо її шукало – та все марно. І ось коли термін на пошуку, даний батьком Тюльєрн, вже закінчувався, Йолан згадав про колишню кохану і вимовив вголос її імя. Вона появилася перед ним незмінно прекрасною і нагадала йому про обіцянку, і одразу ж запропонувала лорду, що вона розповість де його дружина і скаже, як з неї зняти чари, але натомість Йолан назавжди піде з нею у царство фей… Бідний Йолан погодився, фея вказала йому на пасовисько, де можна знайти пастуха і сказала слова, які зможуть зняти з Тюльєрн закляття. Йолан знайшов старого пастуха і його отару на схилі гори, а охороняла їх прекрасний біло-голубий собака з двома цуценятами. Собака наче впізнав лорда і кинувся йому назустріч, а з очей собаки котилися справжні людські сльози. Йолан тихенько вимовив чарівні слова на вушко собаці і перед ним з’явилася його білява леді Тюльєрн, така ж прекрасна, як і раніше… і тут його погляд впав на двох цуценят, які так і залишилися на своєму місці… жах охопивв Йолана… а з-за спини лорда вийшла фея і сказала, зо не знала про вагітність леді і тому не в силах повернути хлопчикам їх людську подобу і вони назавжди залишаться в тому образі, в якому народилися. І ще нагадала Йолану, що він обіцяв піти з нею, він попрощався з дружиною і назавжди розтанув у тумані… Леді Тюльєрн повернулася в замок до свого батька, а її сини залишилися жити на пасовищах Англії… поступово через декілька років у них появилися уже свої діти і діти дітей, але в кожному з нащадків в очах читався людський розум… Думаю, це сама правдива з усіх легенд… Взято з сайту племінного заводу бобтейлів «Де Джейн» Карпенко Н. В.
Любомира: Рубрика СПОРТ З СОБАКАМИ : На сьогоднішній день існує маса видів спорту, яким можна займатися разом з своїм чотирилапим пухнастим улюбленцем. Іх перелік майже безкінечний – аджиліті, вейтпулінг, біга, санний спорт, драйленд, канікрос, скіджорінг, фрізбі, навіть танці з собаками !.. Давайте по порядку познайомимося з цими загадковими термінами, які криють за собою одні з самих видовищних та надзвичайно цікавих занять з собаками. Почнемо в алфавітному порядку і спробуємо розібратися, що це таке – АДЖИЛІТІ. Захоплення кінним спортом відобразилося на багатьох сферах нашого життя, починаючи з модних скачок і фраків для жокеїв та закінчуючи спортом з собаками, який отримав назву «аджиліті» (agility – в перекладі з англійської означає «спритність»). Вперше подолання собаками перешкод, які були скопійовані з конкурної траси, було показано у перерві на змаганнях коней у Англії в 70-тих роках ХХ століття. З часом ці захоплюючі змагання стали настільки популярними, що їх почали проводити у багатьох містах, правда, правила мінялися від виступу до виступу. Про ріст популярності аджиліті можна судити по тому факту, що вже у 1978 році на всесвітньовідомій виставці Crufts були проведені перші офіційні змагання. Інтерес до цього виду спорту виріс настільки, що такі змагання почали проводити і у інших країнах. Можна з твердою впевненістю сказати, що вид спорту під назвою «аджиліті» завоював світ всього за якихось двадцять років свого існування ! Спочатку всі правила були взяті з конкуру. Що ж спільного у цих двох видів спорту, і чим сучасний аджиліті відрізняється від свого «кінного» прототипу ? І в одному, і в іншому випадку тварини проходять трасу з різноманітних перешкод, розставлених у певній послідовності, за визначений базовий час. Виграє той учасник, якому вдається зробити це не тільки найшвидше, але, що не менш важливо, з мінімальною кількість помилок (тут термін «аджиліті» говорить сам за себе). Чистота подолання перешкод ставиться на перше місце, тому у випадку рівної кількості набраних балів перевага надається не кращому часу, а меншій кількості штрафів. Траса розмічається суддею (експертом) на його розсуд перед початком змагань і учасники взнають про маршрут безпосередньо перед стартом. І в конкурі, і в аджиліті в залежності від змагань, налічується 10-20 перешкод. І навіть багато з цих перешкод є спільними : бар’єри і системи бар’єрів, висотно-широтні перешкоди, віадуки, стінки, кавалетті, канави з водою… Мистецтво керування і конем, і собакою оцінюється і винагороджується відсутністю штрафних балів (штрафи можуть нараховуватися за перевищення контрольного часу і за помилки при проходженні самої дистанції). Грубе поводження з твариною в обох випадках призводить до дискваліфікації. І в одному, і в іншому виді спорту зв'язок тварини й людини настільки є явною, що не може не викликати захоплення у глядачів. Динамічність змагань, керованість тварини, швидкість і безпомилкове подолання перешкод, поєднання дій наїзника (чи хендлера) з чотириногом партнером, їх взаєморозуміння і злагоджена робота, спільна радість від досягнутого успіху – це те, що принаджує все більше й більше спортсменів. На цьому схожість кінного конкуру і аджиліті з собаками закінчується. Керування собакою виконується на відстані – мало того, що тварина є без поводка, по правилах техніки безпеки з неї обов’язково знімають ошийник. Таким чином, все, що залишається у хендлера для керування власним улюбленцем – це голос та жести. Спортсмен може рухатися по трасі поруч з собакою або ж віддає команди, стоячи на визначеному місці. Він не повинен доторкатися до собаки і до снарядів. Не може нічого тримати у руках. І. не дивлячись на те, що йому не потрібно долати перешкоди разом з собакою, хендоеру потрібна максимальна концентрація уваги, постійний контроль провідника з своїм чотирилапим партнером. А тепер право вибору за Вами – який же з цих двох видів спорту – конкур та аджиліті – є складнішим ?.. Оскільки у змаганнях по аджиліті можут брати участь будь-які собаки, довелося розділити ці змагання на дві категорії (так звані «стандарт-» і «міні-аджиліті»), що дозволяє прирівнювати шанси на перемогу для собак різного зросту та добиватися високих спортивних результатів як високим і швидкісним собакам, так і невеликого зросту, але активним та пригучим. Для того, щоб максимально виявити здібності собаки, були також введені декілька спеціальних перешкод, до числа яких можна віднести стіл, бум, качелі, паркан (нахилена стінка) ,слалом, жорсткий та мякий тунелі, а також обруч. Всі перешкоди та їх розміри на сьогоднішній день чітко регламентовані правилами «стандарт-» і «міні-аджиліті». Демократичність цього виду спорту заключається ще й у тому, що у змаганнях мають право приймати участь любі собаки незалежно від породи та походження. Єдині вимоги : всі вони повинні бути старші 15 місяців, привиті від сказу та мати відповідний ветеринарний документ. До змагань не допускають теж щінні та тічні суки, а також хворі та поранені собаки. Якщо у Вас є бажання займатися аджиліті та у Вас є собака – Ви сміливо можете приступати до занять. Спочатку потрібно навчати собаку в домашніх умовах перестрибувати невеликі бар’єри, долати сходинки та стрибати у довжину, перестрибувати обруч. Ви можете також обладнати власний майданчик своїми силами з підручних засобів та розважити друзів невеликим виступом. Але хочу також звернути Вашу увагу, що на превеликий жаль не всі породи собак підходять до занять аджиліті. Не варто змушувати важкого мастіфа чи цуценя німецького дога перестрибувати високий бар’єр – він може пошкодити собі лапи, так само як і малесенькі декоративні собачки : крихітні той та йорк не будуть у захваті від цього спорту. Хоча можна підготувати менш складну та відповідно обладнану трасу відповідно до породи Вашого собаки. Пам’ятайте, що собака у будь-якому разі буде намагатися виконати Вашу команду, лише важливо завжди пам’ятати про те, щоб не заподіяти шкоди здоров’ю Вашого друга. В ідеалі ознайомитися з літературою по даному виді спорту та поспілкуватися з досвідченим інструктором, який допоможе Вам підібрати саме ті вправи, які під силу Вашому собаці. Найкраще підходять для аджиліті такі породи як вівчарки - коллі та шелті, малінуа, також пуделі та болонки, більшість з тер’єрів – стаффи, фокси - та інші. Все більше і більше країн приймають участь у міжнародних змаганнях. Все більше людей приходять зі своїми собаками на аджилітні траси. Маємо надію, що і у нашій країні цей вид спорту з великих міст пошириться і до нас, у Івано-Франківськ, і ми будемо мати змогу не тільки милуватися видовищними змаганнями пухнастих спортсменів, але й наші з Вами чотирилапі хвостаті вихованці будуть мати можливість приймати участь у цьому прекрасному виді спорту.
Любомира: Отже, давайте розглянемо ще один надзвичайно цікавий вид спорту з собаками – ФРІЗБІ. Свою назву літаюча тарілка отримала завдяки імені кондитера по фамілії Фрізбі. Пироги його фабрики були запаковані у металічні формочки. Легкими, схожими на тарілки формочками, студенти Уєльського університету почали перекидатися, і скоро це стало популярною грою, названою фрізбі. Форму фрізбі удосконалив Уолтер Моррісон, син винахідника автомобільної фари. Саме він резонно зауважив, що пластикові тарілки будуть літати значно краще металічних. В кінці 50-тих років тарілки фрізбі почали випускати на фабриках дитячих іграшок, а недовго потому літаючі диски появилися і у відділах спортивних магазинів. Вирушаючи на відпочинок у парк чи на пляж, американці з задоволенням брали з собою легку фрізбі, щоб відмінно розважитися грою у компанії. Спочатку літаючими тарілками розважалися лише люди… але 4 серпня 1974 року на стадіоні Лос-Анджелеса відбувався бейсбольний матч між командами «Los Angeles Dodgers» та «Cincinnati Reds», за яким спостерігали мільйони телеглядачів. В перерві гри на поле раптом вибігла людина з собакою. Людина почала кидати тарілку, а пес ловив її у запаморочливих стрибках. Це був Алекс Штайн, молодий студент з Огайо, та його неповторна собака по кличці Ешлі Уіппет. Ешлі покорив натовп глядачів 8-хвилинною погонею за фрізбі, бігаючи з швидкістю 35 миль на годину і підскакуючи до 9 футів у повітря, щоб спіймати диск. Ці трюки були настільки оригінальними, що перерва у грі затягнулася, а коментатор Джо Гараджіола продовжував коментувати дії, які відбувалися на полі. Хорошого потрішки, і в кінці кінців Алекса і Ешлі поліція забрала з поля. Але таким чином, завдяки їх спільному виступу зародився новий вид спорту. Алекс потім також співпрацював з Ірвом Ландвером (Irv Lander)и Елдоном Макінтір (Eldon McIntire) над створенням національних змагань для людей та їх собак. Це спорт, доступний для кожного, спорт, який об’єднує власника та його собаку, налагоджує контакт людини й тварини за допомогою гри. Навіть сьогодні Алекс і Елдон продовжують вносити свій вклад у розвиток цього виду спорту. І зараз, тридцять років потому після славетної події фрізбі стає все більш популярним у цілому світі. Люди і їх собаки по меншій мірі на 4-ох континентах організовують змагання і насолоджуються простою радістю від польоту диска і цією прекрасною погонею (для собак), яка неодмінно закінчується перемогою ! Частина популярності цього виду спорту – його доступність. Все, що потрібно для того, щоб насолоджуватись грою – це рівнинна покрита травою ігрова площадка, собака і фрізбі. Розвинута уява – теж додатковий плюс у фрістайлі. Підраховано, що більше 1 000 000 собак грають у фрізбі у одній лише Америці, хоча лише невеликий відсоток з них приймають участь у спеціалізованих змаганнях. Всі собаки можуть грати у фрізбі. Фактично, навіть багато з тих собак, яких взяли з притулків чи тварини з груп порятунку мають великі успіхи у цій грі. Навіть серед Чемпіонів світу є собаки, яких у свій час забрали з притулків. Багато проблем, які призводять до того, що собаку викидають на вулицю чи здають в притулок (такі як гіперактивність, агресія, деструктивний чи нервозний характер) часто вважаються позитивними рисами в такому спорті як фрізбі. Коротше кажучи – просто ці собаки потребують постійної роботи, вони не можуть всидіти на місці у зв’язку з складом характеру. Багато з собак, які займаються фрізбі, також поєднують і тренування у других видах «собачого спорту», включаючи аджиліті, флайбол, навики пастушої служби та загальний курс дресирування. Якщо Вам колись пощастить в перерві між таймами побачити виступ команди світового класу по ловлі собаками дисків на NFL чи іншому спортивному міроприємстві, то Ви побачите, скільки практики потрібно для того, щоб поставити шоу, яке буде тримати 60 000 глядачів у напруженні та зацікавленні тим, що відбувається на полі. Досвідчена команда по ловлі літаючих дисків, яка виступає перед натовпом – це справжнє чудо грації, хореографії, спортивного таланту і позитивної енергії. Все це починається з класної собаки та невтомних тренувань. У Вас виникає логічне питання – а чи може МОЯ собака займатися грою у фрізбі ? Це правда, що найкраще для фрізбі підходять собаки визначеного розміру. Як правило, дуже великі та супер маленькі собаки не грають у Frisbee. Найчастіше за грою можна побачити собак середніх розмірів, метисів, собак пастуших порід та ретріверів. Звичайно ж, це зовсім не означає, що інші собаки, малесенькі та великі, не можуть грати. Багато з них можуть ! Перед тим, як починати жорсткі атлетичні тренування, Вашу собаку повинен обстежити ветеринар. Ви хочете переконатися, що Ваш пес здоровий і здатний грати ? Молоді цуценята та собаки похилого віку повинні тренуватися по програмах, пристосованих до їх фізичних можливостей. Також собак молодше 18 місяців не варто заохочувати до високих стрибків. Перед початком проведення з молодим собакою «повітряно-десантних маневрів» обов’язково проконсультуйтеся з ветеринаром. В період перших місяців поступово закладайте основу для слухняності, соціалізації та до роботи з диском. Хороша базова підготовка на «слухняність» дасть Вам підставу для додавання нових команд та трюків у репертуар Вашої собаки. Оскільки «полювання на диск» потребує, щоб пес був вільним від поводка, то чітке виконання команди «До мене !» є дуже важливим. Тренуйтеся з Вашим собакою на протязі всього її життя та потім пожинайте плоди своєї праці. Ще раз хочемо наголосити на тому, що Вам необхідно слідкувати за здоров’ям свого чотирилапого спортсмена – робіть усі потрібні для віку прививки, не переохолоджуйте і не перегрівайте собаку. Пам’ятайте, Ваша собака не зможе Вам сказати, що вона себе погано почуває, тому Ви повинні самі слідкувати за її фізичним та розумовим станом. Вчіться бути спостережливим. Замічайте, чи з апетитом їсть собака, чи не зламала вона випадково кігті на лапах, чи в порядку зуби. Якщо у Вас виникають сумніви с приводу здоров’я свого улюбленця – зверніться вчасно до ветеринара. Здорова собака – щаслива собака. Зауваження від автора : Якщо у Вас ще немає собаки, то попередньо зважте на особисті плани на життя. Якщо у Вас наразі немає можливості створити певні необхідні умови для собаки – не заводьте пухнастика тільки із-за того, що Вам сподобалася стаття чи ідея займатися з песиком фрізбі. А якщо Ви твердо впевнені у своєму рішенні – зверніть увагу на метисів, що перебувають у притулках – по статистиці більше половини Світових Чемпіонів – собаки-метиси. Якщо ж Вашому смаку більше імпонують чистокровні собаки, то ретельно вивчіть породу, яка Вам припала до душі, прочитавши про неї максимум літератури та порадившись з досвідченими кінологами. Доступна інформація повинна проінформувати Вас про можливі проблеми з здоров’ям, про ступінь активності даної конкретної породи. Не потрібно думати, що такі популярні у грі фрізбі породи як коллі чи австралійська вівчарка підходять і Вам. Ці собаки можуть потім вимагати від Вас багато часу, так як їм необхідні великі фізичні загрузки і багато уваги, догляд за шерстю. Якщо ж Ви проігноруєте ці вимоги, улюблений чотириногий фрізбіст займатиметься не з дисками, а з Вашими меблями чи взуттям ! Також, вибираючи собаку, переконайтеся, що вона фізично здорова, життєрадісна та енергійна. Якщо після всього вище сказаного і зробленого Ви готові починати, відкриємо Вам великий секрет – відмінними мисливцями за дисками стають, а не народжуються ! Всі собаки-ловці дисків, яких Ви бачите, досягли таких висот завдяки практиці і позитивним тренуванням. Ви теж можете натренувати Вашу собаку і зробити з неї відмінного ловця дисків. Що повинна вміти собака-гравець у фрізбі ? Вміти приносити, ловити, знаходити і віддавати диск своєму партнеру. Якщо Ваша собака вже вміє виконувати один чи більше з цих елементів з м’ячем чи іграшкою – Ви на правильному шляху і можете перенаправити поведінку собаки на Фрізбі. Але перш ніж починати безпосередню роботу з собакою, потренуйтеся кидати диск з своїм другом (людиною). Це принесе велику користь, коли Ваша собака буде вчитися ловити диск і стане одним з найважливіших аспектів у майбутньому. Ніколи не дозволяйте гратися собаці одній з диском як іграшкою. Ваша собака може попросту зжувати його чи проковтнути ті частини, які можуть заподіяти їй шкоду. Оскільки фрізбі – командний вид спорту, то Ваша собака повинна грати у нього тільки з Вами, а в інший час просто ховайте диск. Рекомендації ветеринара : Розігрійтеся самі і розігрійте собаку перед тренуванням. Не корміть пса 3 години до тренування та мінімум годину після тренування. Уважно стежте за тим, щоб Ваша собака не пила занадто багато води. Звертайте увагу на температуру надворі літом і слідкуйте, щоб пес не перегрівся на сонці. Поступово тренуйте свого маленького атлета, а не намагайтеся виграти виснажливий марафон за один раз. Отже, базове тренування. С собакою, яка вчиться приносити, почніть базову підготовку з чимось іншим, крім диска. Ви можете навчити собаку потрібній поведінці, використовуючи об’єкт, який їй до вподоби. Вам потрібно заставити собаку переслідувати об’єкт. Це перша частина комплексу повернути/принести. Ви можете прив’язати іграшку до мотузки і провокувати собаку доганяти її, або ж Ви можете рухати іграшку кругами перед собакою. Не скупіться на похвалу, коли пес почне наздоганяти іграшку. Давайте собаці приманку і хваліть її, хваліть, хваліть. Одним собакам це переслідування дається легше, іншим – складніше., так що не падайте духом при невдалих спробах. Як тільки Ваша собака буде зацікавлена у погоні за іграшкою, добавляйте команду «Хапай !» Частіше хваліть її саме тоді, коли вона «схопить» і підтримуйте радісну атмосферу гри. Якщо ж у Вашої собаки добре виходить переслідувати і хапати, переходьте до наступної команди – «Принеси !» Киньте іграшку подалі від собаки. Як тільки вона схопить її, покличте собаку ОДИН раз. Не привикайте скандувати «До мене !» знову і знову. Використовуйте інше слово чи жести, щоб заставити собаку підійти. Починайте віддалятися в протилежну сторону, якщо це буде потрібно чи покажіть шматочок ласощів. Більшість собак одразу ж кинеться Вас наздоганяти, як тільки нагорода за виконану команду засяє перед ними. Продовжуйте далі і добавляйте команду «Принеси !», коли Ваша собака повертається з іграшкою. Якщо ж пес починає тікати від Вас після того, як приніс іграшку, не грайте з ним в «доганялки». Замість цього використовуйте легкий тренувальний повідець довжиною 7-10 м. Киньте іграшку на землю і залиште повідець, нехай пес волочить його за собою по землі. Як тільки собака схопила іграшку – піднімаючи повідець з землі, покличте собаку, одночасно коректуючи рух собаки повідцем, направляючи її в свою сторону. Продовжуйте хвалити. Нехай собака зрозуміє, що повернутися є важливим і обов’язковим. Але не тягніть собаку силою, нехай вона сама підбіжіть. Не перелякайте цуценя сильними безперестанними ривками. Також Вам стане в нагоді команда «Кинь !», щоб собака залишила іграшку. Не наздоганяйте собаку, а почніть рухатися у протилежному напрямі або просто сядьте і почекайте, поки цуцик саме виплюне іграшку, йому скоро набридне ганяти самому, з Вами бо цікавіше гратися. Тоді похваліть його, підкличте і продовжуйте заняття. Також Ви можете робити заміну іграшка/іграшка або іграшка/ласощі. Коли собака повернеться до Вас з іграшкою, покажіть їй другу. Коли вона кине першу, похваліть її і дайте нову забавку. Або ж покажіть ласощі – більшість собак одразу ж кинуть іграшку для того, щоб смачно перекусити шматочок. Вибір диска для гри. Для того, щоб почати тренування, новачку слід придбати відповідний диск, зручний для гри з собакою. Hyperflite розробив серію продуктів К-10 – це літаючі диски, виключно для гри з собакою. Всі специфікації дисків К-10 запатентовані, вони з протилежними «полосками захвату», сконструйовані таким чином, щоб рука людини зберігала добре зчеплення з диском, навіть коли він робиться «слизьким» внаслідок того, що собака носить його у пащі і обслинює. Кожен диск з лінії К-10 розроблявся з думкою про Вашу собаку і призначений для задоволення специфічних потреб. Наприклад, диск Hyperflite Jawz – це надміцний, стійкий для проколів зразок, сконструйований таким чином, щоб витримати собачі зуби. Диск SofFlite надзвичайно м’який та гнучкий, підходить для чутливих собак. Всі диски К-10 літають аналогічно, і як тільки Ви навчитеся запускати один з них, Ви зможете кидати і інші. Диск Hyperflite K-10 був вибраний ексклюзивним диском змагань Skyhoundz Canine Disc Championships, самих великих в світі змагань серед собак ловців дисків. Також хочемо зазначити, що правильний вибір та вміння вдало запускати диск скоротить процес навчання і наблизить Вас на шляху до веселого спільного проведення часу для Вас і Вашого улюбленця. Наука, як правильно запускати диск, стане вирішальним фактором у змаганнях, а також і для безпеки Вашого улюбленця. Не важливо, наскільки чудово Ваш пес ловить літаючу тарілку, якщо Ви увесь час будете кидати диск як попало і в непередбачуваних напрямах - Вашому чотирилапому улюбленцю буде важко постійно й безпечно його ловити. Виходячи зі сказаного, під час тренування навчання гарному запуску повинно стати для Вас найвищим пріоритетом. Як привчати собаку до диска ? Якщо Ваша собака раніше ніколи не мала справи з літаючим фрізбі – постарайтеся якомога м’якше її з ним познайомити і не налякати. Для початку опустіть на рівень собаки, покажіть їй диск, дайте понюхати, пригостіть її ласощами з поверхні диска. Переміщайте диск вправо-вліво, нехай собака спробує його схопити. Трішки покатайте диск по землі, нехай собака намагається його зловити. Далі – заохочуйте собаку брати диск у Вас з рук. Не виривайте його у неї з пащі, нехай тішиться у своє і Ваше задоволення. Зараз Вам важливо, щоб собака його не боялася і була заохочена носити його у зубах. Для запуску диску опустіться на коліна , зайнявши таку позицію, щоб Ваша собака знаходилася перед Вами на відстані метра півтора. Замість того, щоб дати диск собаці, скомандуйте «Лови !» і м’яко підкиньте диск перед собакою. Ніколи не кидайте диск у собаку. Завжди дозволяйте їй рухатися за ним. Якщо Ваша собака наздоганяє диск – похваліть її. І тут одразу ж зауважимо : Вашим завданням є навчити собаку ловити диск у повітрі, а не піднімати з землі. Отже, не дозволяйте собаці піднімати диск з землі, а коли вона зловить його у повітрі – похвала має бути безмежною. Також переконайтеся, що ви запускаєте диск під таким кутом, під яким будете давати собаці можливість зловити його у повітрі. Далі – більше. Спробуйте збільшувати відстань польоту диску. Зручно запускати диск по вітру так, щоб він летів повільно і достатньо довго, щоб пес міг його зловити. Як тільки Ваша собака навчилася ловити диск і зможе зловити його у повітрі на середніх дистанціях, Вам, можливо, захочеться ввести постійну практику для вправ і можливої участі у змаганнях. В процесі розвитку практики переходьте від одного трюку до іншого, і попіклуйтеся, щоб переходи були плавними. Крім того, змішуйте трюки, створюйте комбінації. Поспілкуйтеся з однодумцями, перегляньте відео з всесвітніх змагань, розробіть графік тренувань і розбийте вправи по частинах, щоб полегшити собаці їх запам’ятовування. І обов’язково переконайтеся в тому, що Ви розвиваєте практику, яка демонструє вміння і можливості Вашого собаки, і не забувайте за кропіткою роботою весело проводити час зі своїм пухнастим другом ! Удачі Вам та Вашому чотирилапому спортсмену-фрізбісту у Ваших іграх-тренуваннях та пам’ятайте про безпеку Ваших занять, слідкуйте за станом здоров’я свого улюбленця і не нехтуйте порадами ветеринара та кінологів. І хто знає, можливо скоро і у Івано-Франківську Ви потішите нас своїми спільними виступами На сайті DOG FRISBEE UKRAINE http://dogfrisbee.in.ua/ Ви зможете ознайомитися також з іншими порадами і основами базових тренувань, тут Ви знайдете однодумців та друзів, зможете переглянути фотографії та відео з виступів хвостатих спортсменів, на форумі сайту Ви отримаєте корисні поради від фахівців.
Любомира: ПОРОДА : СКОТЧ-ТЕР’ЄР (шотландський тер’єр) ТРІШКИ ІСТОРІЇ Беззаперечно, світ повинен бути вдячний Шотландії не тільки за віскі. Більшість відомих і популярних порід дрібних тер'єрів - "шотландці" по походженню. Висновки істориків дають підставу вважати, що наш герой скотч-тер'єр, а також скай-тер'єр, і керн, і денді-даймонд, і вест-хайленд - двоюрідні брати. У минулі часи окремі райони гірської Шотландії були відокремлені одна від одної, a звязок між ними - затруднений. Це разом з творчим характером шотландців і суворою природою краю дало поштовх до невиданної до того часу популяції собак з жорсткою шерстю та дивною зовнішністю. Шотландські тер'єри були виділені в окремий клас у 1875 році на виставці в Брайтоні. А у 1882 році у Англії для удосконалення породи був створений перший клуб любителів скотч-тер'єрів, а сім років потому був опублікований перший стандарт породи. Але, не дивлячись на це, скотчик того часу не мав тієї неперевершеної зовнішньості, яку ми можемо спостерігати зараз. Почнемо з того, що основним окрасом був не чорний (як ми привикли зараз), а "брiндл" (breendle) (плямистий, чорний) на яскраво-рижій основі. Чорною була лише маска на морді. Пращури сучасних скотчів були створені для полювання на норних тварин - кроликів, лисиць і навіть бoрсуків. І, не дивлячись на ультрадекоративний зовнішній вигляд "шотландця", він зберіг всі свої робочі якості : безстрашність і злобність до звіра, хитрість та неабияку силу. ВІДМІННИЙ КОМПАНЬЙОН Після першої світової війни популярність скот-тер'єра повсюди у Європі стала стімко рости. У більшості випадків це пояснювалося прийнятій для тої епохи надскладної стрижки собаки, яка кардинально міняла її зовнішність. У Великобританії любов до "шотландця" досягнула свого зеніту в тридцятих роках, коли Кеннел Клуб зареєстрував 4 тисячі 531 цуценя скот-тер'єра у 1935 році. Скотчики завдяки своїй незвичній зовнішності часто ставали улюбленим об'єктом для художників та дизайнерів. Навіть виробники віскі піддали чарівності породи, і любителі спиртного, відкриваючи пляшку відомого шотландського знаку "Black&White" , впізнавали на етикетці нашого друга та його білого побратима - "веста". Мода на скотч-тер'єрів почала набувати розмаху епідемії. Не обійшла ця "хвороба" стороною й Росію. Є знімки, на яких поет В.Маяковський в обнімку з скотч-тер'єром Щеном. Але особливу, ні з чим не зрівнянну (навіть з іміджем вівчарки) славу цій породі в бувшому СССР приніс клоун Карандаш (артист М.Н.Румянцев). З середини тридцятих років і до своїх останніх днів клоун виходив на сцену тільки у супроводі скотч-тер'єрів, i всі вони носили сценічний псевдонім Клякса. Успіх цього творчого альянсу краще всього руйнує легенди про ослину впертість і патологічну нездатність про дресирування шотландського тер"єра. На північно-американському континенті своїй популярності скотч зобовязаний президенту США Франкліну Делано Рузвельту. З двох його "шотландців" одна сука - Фела - повсюду супроводжувала президента і навіть була присутня на історичній зустрічі керівників трьох союзних держав антигітлерівської коаліції в Ялті. Але всетаки мода не зробила маленького "шотландця" популярним в істинному смислі. Це була собака для обраних світу цього, для бомонду та театралів. Її можна було зустріти в Лондоні, Парижі та в Нью-Йорку, на вулицях та бульварах, у престижних магазинах та у лісі: головним обовязком собаки стало підкреслювати елегантність господаря. САМИЙ ТЕРЄРИСТИЙ ТЕРЄР Не зважаючи на те, що він давно став собакою-компаньйоном для шикарної публіки, скотті, відомий раніше як азарний та відважний мисливець, зовсім не втратив свій хист до полювання. Скот-тер"єр нагадує знатного респектабельного лорда, який ховає за модним зовнішнім образом незатійливі смаки джентельмена-фермера, гаряче відстоює свою незалежність і відрізняється доказаною на ділі хоробрістю. "Він - повна протилежність маленьким собакам : міцний і сильний, завжди демонструє повадки і риси характеру, притаманні тільки крупним породам" - так говорить про нашого героя Жаклін Сенктелет, експерт-кінолог з Франції, яка вже більше 35-ти років займається розведенням данної породи. Шотландський тер"єр вміло поєднує у собі всі плюси й недоліки тер"єрів - він свободолюбивий та хитрий, і в той же час признає чіткі границі, які навіть йому неможна переступати. Часто "знавці всіх порід" називають його впертим. Але ні, просто малюк скотті - не раб, він дуже рішучий пес, і підкорюється тільки тоді, коли вважає команду абсолютно правильною. Він може довести власника до білого каління, але постоїть за себе і підкориться не раніше, ніж буде вважати це необхідним. Ваші побажання - не наказ для тер"єра. Він надзвичайно цінує свою свободу, хоча й піддається дресируванню. Повагу цієї неймовірної собаки можна заслужити тільки ласкавим та розумним обходженням з нею. Виховання маленького скотчика необхідно починати з самого раннього віку, а в протилежному разі пес скористаеться Вашою слабкістю і стане просто незносним. Не чекайте, что Ваш жесткошерстний друг буде щосекунди дарувати ласку й ніжність, віддано заглядаючи Вам у очі... Ні ! Це не шотландський стиль ! Скотті дуже стриманий - такою вже є одна з головних рис його характеру. Серед них зустрічаються такі сноби, що впору звертатися до них на "Ви", а краще "Ваша світлосте". Сторонні люди просто не існують для цієї собаки. Не дивлячись на всю серйозність та вдумчивість - звичайно скотч-тер"єри безроздільні власники свої господарів і часто страждають від ревнощів, правда, не показуючи виду. "Шотландця" не можна назвати агресивним до собі подібних, але він і не є байдужим до вияснення відносин. Хоча як правило не є зачинщиком сварки. Боягузів серед скотчів немає, вони не пасують навіть перед нападом монстрів собачого світу, а сміливо атакують, впиваючись своїми величезними іклами в голову чи морду суперника. Не зовсім просто складаються їх відносини з дітьми. З тими, кого пес знає, зхто відноситься до нього з повагою - проблем не виникає. Але все ж це не самий ідеальний товариш для галасливих дітлахів і вже ніяк не нянька. Хоча бувають і виключення. В ідеалі скот-тер"єр - собака для одинокої сімейної пари чи респектабельного пана в роках. Він хороший сторож і навіть захисник, тому будьте обачні, коли у дім входять незнайомі йому люди. Часто скотчів порівнюють з ... кішками. Наприклад, у визначений час дня песик відчуває гостру необхідність дати собі волю - на повній швидкості він починає носитися но квартирі, скакати на стіни та робити стрімкі розвороти на 180 градусів ! Деколи він може також бути безцеремонним, як кіт - терєр запросто може перелізти через Вас, замість того, щоб просто обійти ... Не дивлячись на свої короткі лаи, скотті - невтомний любитель піших прогулянок. А також немаловажна деталь для жителів мегаполісів - скотті без проблем погоджується залишатися один на протязі робочого дня, якщо, звичайно, він до цього навчений з дитинства. Шотландські тер"єри відрізняються дуже міцним здоровям, рідко хворіють. Серед спадкових хвороб, які на щастя поки що ще нечасто зустрічаються у скотчів, можна відмітити хвороби кровотворної системи та нирок. Оригінальна "конструкція" тіла собачки часто створює проблеми під час вязок та родів. Краще відмовитися від скотті, якщо Ви не можете приділяти достатньо часу для догляду за його шерстю. Після кожного годування вуса та бороду - головну прикрасу скотчика - необхідно ретельно сполоснути, промокнути махровою салфеткою і акуратно розчесати спеціальним гребенем. Як мінімум 2-3 рази до року необхідний тримінг у професійного майстра по спеціальній схемі, крім того, його обовязково слід чесати щіткою, раз в декілька тижнів варто викупати у спеціальних шампунях, після прогулянки під дощем витирати лапи, живіт та бороду. Ваш скотч неодмінно буде Вам вдячний за проявлену турботу - адже в його очах "поступки важать більше, ніж слова". ШОТЛАНДСЬКИЙ ТЕР"ЄР, витримки з стандарту (США) : Висота у холці й вага : одинакову увагу приділяють висоті у холці, довжині спини і вазі. висота у холці - близько 26 см для обох статей. Звичайно пропорційно складений скотч-тер"єр правильного зросту важить 8-12 кг, сука - 7,5-11 кг. Пропорціональність статури враховувується перш за все. Окрас : сталевий чи сіро-сталевий, тигровий, сідий, чорний, пісочний чи пшеничний. Білі плями не бажані і допускаються лише на грудях і то лише невеликого розміру. Загальний вигляд : вираз морди розумний, активний. Гоова й хвіст підняті. Собака виглядає дуже компакною, мускулистою й міцною, складаючи враження величезної сили у невеликому обємі. Про автора : матеріал та фотографії любязно надані Ольгою Хруленко, племінний завод "KHOLISTER CONSTELLATION ", FCI-00/07, м.Івано-Франківськ породою займається більше 20 років : племінне розведення скотч-тер"єрів, поради фахівця-грумера по догляду за Вашим скотчиком. На фото скотч-тер"єри, вл.О.Хруленко - PEPPY PEARL, пшеничний окрас - Чемпіон Білорусії та Молдови PLAJ & K JASTIN, тигровий окрас - Юний Чемпіон Білорусії
Любомира: ПОРОДА – НІМЕЦЬКИЙ ДОГ Предками сучасного німецького дога прийнято рахувати буллунбейсера (Bullenbeisser),якого широко використовували для травлі на вепрів. Він відповідав проміжному стандарту між тяжким англійським мастіфом та швидким легким хортом. Раніше під словом «ДОГ» розуміли велику важкого собаку, а не назву породи. Пізніше появилися такі назви, як «ульмський дог» (Ulmer Dogge), «англійський дог» (Englische Dogge), «датський дог» (Danische Dogge), «притравочний собака» (Hatzrude), "собака для травлі на кабанів" (Globe Dogge), які відображали різні типи собак, а також їх окрас та величину. У 1878 році в Берліні на засіданні Комітету, який складався з 7 судей та ведучих селекціонерів, під керівництвом д-ра Бодініуса, було прийняте історичне рішення регіструвати всі вищеперечислені варіації під єдиною назвою – «НІМЕЦЬКИЙ ДОГ». Нова назва також підтверджувала пріоритет Німеччини на дану породу собак. У 1880 році у Берліні проводилася виставка, на якій вперше було представлено розроблений стандарт пороли. У 1888 році було створено Німецький дог-клуб (Deutsche Doggen-Club 1888). Німецький дог втілює у собі величезний зріст, силу з гармонічною тіло будовою, гордим виглядом, енергією і елегантністю. Його основний капітал – аристократичне благородство форм, особлива виразність голови, які надають йому неповторну монументальність. Він – Аполлон серед інших порід собак. Висота в холці по стандарту – не менше 72-80 см, в залежності від статі. Поведінка дружелюбна, врівноважена. Дог безмежно відданий господарю, любить дітей. Хороший компаньйон. Дог сміливий, ним легко керувати, він впевнений у собі. Без команди господаря собака не повинен проявляти агресивність. Щодо окрасу – німецьких догів розводять у трьох варіаціях : палевий (бежевий, пісочний) та тигровий, мраморний та чорний, голубий окрас. Фото взято з сайту розплідника «Волшебный сон», м.Київ http://www.volson.kiev.ua/
Любомира:
Любомира: ПОРОДА : Сибірський Хаскі. Порода Сибірський Хаскі була виведена племінним народом Чукч. Хаскі дуже сильно повязані з народом Сибіру, і були виведені, щоб виконувати певні потреби Чукч в їх житті, в одних із самих несприятливих кліматичних умов у світі з температурами, що перевищують мінус 60ºC. Чукчі довіряли собакам та покладалися у своєму житті на Хаскі, оскільки останні були дуже кмітливі. У команді з 20 їздових собак Хасок можна було здолати дуже великі відстані як по льоду, так і по снігу за один день. Економіка Чукч і релігійне життя були зосереджені навколо Хаскі. Кращі собаки породи належали найбагатшим членам суспільства. Багато релігійних церемоній і іконопис були сконцентровані довкола Сибірських Хасок. Згідно з Чукотською вірою, дві Хаскі охороняють ворота небес, відхилюючи будь-кого, хто за життя проявляв жорстокість по відношенню до собак. Як стверджує легенда того часу, коли сильний голод косив як людські, так і собачі життя, двох останніх щенят, що залишилися, леліяли на грудях жінки, щоб порода вижила. Життя всього племені оберталося довкола собак, жінки вирощували цуценят і здійснювали жорсткий відбір кращих з кращих, відмовляючись від всіх, окрім найбільш багатообіцяючих сук і псів. Чоловіча відповідальність полягало в тому, щоб навчати собак саням, і головним чином каструванню. Уявіть собі - 100 миль по льоду, єдина людина з двадцятьма собаками, і якщо між ними відбувалася бійка, то він просто не добирався додому (це також одна з причин кастрації собак; друга причина була в пониженні вжитку продовольства). Хаскі також були охоронцями дітей і як "грілки" для сімейства вночі, було навіть виміряно, скільки потрібно собак, щоб зігріти все тіло. Так з'явився термін "Дві собаки - ніч". Коли приходила зима, всі собаки були прив'язані і використовувалися у господарстві, а коли не було роботи, то люди дозволяли собакам бродити і розмножуватися по своєму бажанню, і це був кращий спосіб збереження породи – розмножувалися лише найсильніші й найвитриваліші. Влітку всім собакам було дозволено вільно гуляти і полювати, вони поверталися в села лише тоді, коли знову пішов сніг і бракувало їжі. Примітивні інстинкти полювання можуть все ще виявлятися в цій породі й сьогодні. У дев'ятнадцятому столітті, коли царські загони були послані на завдання знайти країну з великою кількістю коштовного хутра, перед чукчами встала небезпека більш смертельна, ніж холодні чукотські зими, адже загони робили спробу знищення чукотського народу. І знову собаки були ключем до виживання! Чукчі були здатні випередити на санях російську кінноту. Вони ухилялися від армії протягом деякого часу. Але армія вторглася в їх землі, проте була спіймана і розбита в завершальній битві з армією чукч, які були озброєні тільки списами, але кардинально переважили чисельністю. Ця перемога привела народ до царської Росії, яка підписала з ними договір про незалежність племені. Але на превеликий жаль, коли в двадцятому столітті Радянський Союз відкрив вільну торгівлю з чукчами, тоді відому як "Північну індіанську", то загарбникам відкрилася нова дорога до завоювання - села стала долати віспа. Маленька хвороба підкосила більшість людей. Тоді, розуміючи, яку важливу роль мають собаки в житті чукч, Ради стратили лідерів сіл, які розводили собак. Вони розробили нові програми розмноження собак, які призначені, щоб стерти рідний чукотський ген і "поставити" власний, який виробляв огрядніших собак, що було більш ефективним засобом для торгівлі їх хутром. Вони пішли навіть на те, що в 1952 році випустили офіційний указ про те, що порода Сибірський Хаскі ніколи не існувала! Небагато представників породи, що вижили, можна зустріти і тепер в рідних землях Чукотки. Живописець Джон Ван Зіл зумів вивезти декількох особин з регіону. Якщо ви дивилися старий спеціальний випуск Національного Географічного Журналу, присвячений сибірському тигрові, ви відмітили, що одна їх двох собак, що допомогла вислідити і загнати цього звіра, була справжня Хаскі! Собаки породи Сибірський Хаскі – красиві, граціозні, незвичайні, такі, що зачаровують. Блакитні очі, красива шерсть заставляють дивитися на цих собак із захопленням. І все-таки що ж це за порода? Предок Сибірських Хаскі - чукотський їздовий собака. Спочатку робота перших Сибірських Хаскі полягала у використанні функцій зграєвих тварин і мисливців. Розмір цих собак наводить на думку, що їх виводили зовсім не для їздової роботи, а доброзичливість Хаскі приводить до виводу, що вони жили з людьми на рівноправних умовах, в спільній боротьбі з природою, лише так вони змогли вижити в тяжких умовах Півночі. Агресія у цих собак відсутня на генному рівні. Але в середині XIX століття на іншому континенті почали розвертатися події, які висунули цих собак з їх прекрасним темпераментом і красою на передній план як робочих собак. Цією подією була золота лихоманка на Алясці. Аляска - це сувора країна, в якій ці їздові собаки змогли виконати своє призначення. Завдяки цьому людина змогла освоювати, торгувати і процвітати в цій дикій країні. Упряжка собак дозволила людині вижити і досягти певного прогресу. Пізніше з'явилися гонки їздових собак. У цьому виді змагань їздові собаки виконували своє завдання краще за інших учасників. Потім торговець хутром з Аляски на ім'я Гусака привіз дрібних і світлих за окрасом хаскі з Сибіру - він порахував, що вони досить сильні і можуть тягнути сани, але в теж час вони не великі за розміром, добре складені і здатні розвивати велику швидкість. Так на Алясці з'явилися Сибірські Хаскі. Перші "Собаки чукчів", як називали хаскі в Америки. Перед каюрами їздових собак відкривалися нові перспективи. Але ці собаки зробили і інший вплив на собачий світ. Їх прекрасний зовнішній вигляд, досконалі лінії і класичні відмітини чарували всіх, хто з ними стикався. Ця краса продовжувала розвиватися як на виставковому ринзі, так і простими власниками домашніх собак, яких переповнювала гордість володіння такими прекрасними тваринами. Сьогодні породу Сибірський Хаскі дуже успішно розводять у цілому світі, зокрема і в Україні. Собаки беруть участь в змаганнях по драйленду, канікросу, скіджорінгу, а також у виставках різноманітних рангів. Це незвичайно розумні тварини. Хаскі зграйні тварини і не люблять самоти. Вони доброзичливі і товариські, але все ж не треба забувати, що призначення цих собак – тягнути. Улюблене заняття для їздового собаки – бігти в упряжці. Ці собаки не вартуватимуть і не охоронятимуть. Тільки зовнішній вигляд, схожість з вовком виглядає страхітливо. Цуценята Сибірських Хаскі чарівні і милі настільки, що багато хто набуває їх як м'яку іграшку, забуваючи про природу цих собак. У кожного собаки свій характер, своя власна думка і лише дійсна дружба, і взаємна любов можуть зробити спільне життя приємним і захоплюючим. Скільки радості ви можете подарувати один одному, але для цього потрібно докласти багато зусиль і терпіння! Словом ”хаскі” стало видозмінене слово ”еськи” - так на жаргоні називали ескімосів. Також ”хасками” стали називали тих, кому належали їздові собаки. Це були собаки з густою подвійною шерстю, гострою мордою, із стоячими вухами і заломленим хвостом. Коли перші представники цієї породи прибули на Аляску, то для відмінності від ескімоських хасок їх сталі називати сибірськими. Після того, як на Алясці в 1880 році було знайдено золото і там спалахнула ”золота лихоманка” в цьому краю став відчуватися гострий дефіцит в транспортних засобах. Найпопулярнішими і, практично, найзручнішими виявилися собачі упряжки. Собак з індіанських сіл не вистачало і на Аляску стали завозити собак звідусіль. Природно, що самими пристосованими були аборигенні породи Півночі. Багато порід з півдня хоч і мали потужний вигляд, але в умовах холодного клімату вони не показали здатності на важку роботу протягом довгого часу. Собак не вистачало, а кращі з них цінувалися на вагу золота і були гордістю для своїх господарів. Сибір був відносно не далеко і, природно, собаки з цього неосяжного засніженого краю незабаром виявилися в полі уваги торговців. Видобуток великої кількості золота породив необхідність його розтрати, і окрім звичайних способів зробити це, придумали гонки собачих упряжок. Змагання швидко стали користуватися великою популярністю. У 1907 році був створений ”Клуб собаківників”, який займався організацією і регламентом гонок. Тоді ж з'явилися перші професійні каюри-спортсмени. Перша траса проходила з міста Ном в Кендл і назад (653 км.). Всю зиму на трасі йшли тренування учасників змагання, яке було призначено на середину весни. Перші гонки відбулися в 1908 році, в цьому ж році з'явилися перші Сибірські Хаскі, спеціально привезені на змагання. Це зробив один з торговців хутровиною Вільям Гусак (росіянин). За свій невеликий розмір, а упряжка сибірячок дійсно програвала по розмірах аборигенам Аляски, їх прозвали ”сибірськими щурами”. Тим несподіванішим для всіх став прихід цієї упряжки третьою на змаганнях у 1909 році. Зайняти перше місце перешкодило незнання місцевим погоничем рідної “мови” собак, яких привезли, що перешкодило управлінню нартами. Вражаючі результати новачків надихнули багатьох на поїздку до Сибіру за новими собаками і послужили початком зростання популярності Сибірських Хаскі. Шотландець Фокс Маул Ремси, що заробив свій капітал на золотодобуванні, зафрахтував судно, на якому привіз близько трьох десятків собак, куплених у поселенців на Анадирі. Звідти ж він привіз чукчів- каюрів. Наступного року в гонках беруть участь вже три упряжки. Результат - перші два місця! Сибірські Хаскі довели усім, що ”розмір” - не головне. Незабаром з'являється ім'я норвежця Сеппали - легендарного гонщика, що перемагав в 1915-1917 роках на всіх змаганнях. Свою роботу в таборах золотошукачів він перервав заради тренувань собак і почав це робити з упряжки сибірських хасок, яких готували для участі в експедиції Руала Амундсена на Північний полюс. З ім'ям Сеппали пов'язані події 1925 років, коли в місті Ном спалахнула дифтерія. Запаси сироватки швидко вичерпалися, а поповнити їх можна було лише з міст Анкоріджа або Ненани. Замість поїзда було вирішено використовувати естафету упряжок, що вийшли з Ненани. Назустріч їм виїхав Сеппала зі своїми хасками. Їм і дістався сама важка - остання ділянка дороги. Ватажком упряжки йшов Того - собака з сильним характером і тонким чуттям. Ця дорога коштувала чудовій їздовій собаці дуже дорого - пошкодивши лапи він вже більше ніколи не бігав в упряжці. Перед самим містом каюра Сеппалу замінив Гунар Каасен з ватажком Балто. Вони і доставили сироватку в місто, а на честь Балто був поставлений в Нью-Йорку перший пам'ятник собаці. Сам Сеппала заснував розплідник собак – Сибірських Хаскі - і все життя присвятив їх розведенню. З тих пір популярність Хаскі швидко поширилася по всій Америці. У 1930 році був прийнятий перший стандарт цієї породи. У наш час порода Сибірський Хаскі стабільно входить до числа найпопулярніших собак США і Канади. Сучасні хаскі використовуються в гонках, так як і 100 років тому. За швидкістю проходження довгих дистанцій з середнім навантаженням в чистопорідних класах їм немає рівних, а у відкритому класі вони поступаються лише аляскинським Хаскі.
Любомира: Прислала Іра Тимчишин, журналіст Українського Вісника : Кінологи Прикарпаття – на старт! Ірина ТИМЧИШИН Днями Івано-Франківський обласний центр собаківництва КСУ провів Міжобласну виставку собак з присудженням титулу чемпіон Прикарпаття. 126 собак-учасників з нашої та сусідніх областей презентували свої витривалість, вправність та породу. Востаннє на Прикарпатті КСУ організовували схожу виставку 15 років тому. Судді, що оцінювали конкурсних собак, міжнародного класу Галина Калініченко та Зоя Олейнікова. Проходила виставка на території стадіону “Наука”. Місце вибирали прискіпливо, хотілось, щоб спека не вплинула на результати представлених собак. Щиру подяку за сприяння у проведенні виставки організатори висловлюють міському голові Віктору Анушкевичусу та Віталію Матешко. - Важливим питанням у проведенні виставки був фонд нагород, - каже Любомира Бажалюк відповідальний секретар ІФОЦС КСУ, - на Прикарпатті професійно підготовкою собак особливо не займаються. Тому, організатори хотіли подарунками заохотити місцевих кінологів до активнішої діяльності. Спеціальним гостем виставки був Руслан Третяк – голова кінологічного центру УМВС області. Чотириногі вихованці пана Третяка показали місцевим собаководам вищий пілотаж. Щоб підготувати собаку до виставки варто попередньо готуватися, слідкувати за здоров’ям собаки, навчати її. Зрештою, і виставка – недешеве задоволення, слід зареєструватись, окремо записатися до клубу. Представлені собаки на виставці тільки з родоводом, для цього створені спеціальні каталоги. Отож, витрати від 500 гривень і дальше. Цьогоріч призовий фонд виставки був чималий, серед собак виокремили кілька категорій для нагороди. Так, кращим малюком виставки став китайський хохлатий собака Шан Хай Ян Со Двора Рудченко, власник Павло Потоцький, кращим цуценям – німецька вівчарка Falk Vom Hause Michelszunft , власник Василь Лизунець, юніор виставки – німецький боксер Інгібора Аджантіс, власник Олег Соловей, кращим ветераном виставки був американський кокер-спаніель Vilena Olver-Silver Dream, власник Тетяна Ромазанова і краща собака – біла швейцарська вівчарка Arduina Fortunatus, власник Любомира Бажалюк.
Любомира: Порода - СЕРЕДНЬОАЗІЙСЬКА ВІВЧАРКА Середньоазійська вівчарка (САО) - собака-легенда, дуже древня і в той же час сучасна... Коли дивишся в очі цього собаки, здається, ніби занурюєшся в глибину століть - адже вік породи не менше чотирьох тисяч років. Лише уявіть собі: немає ще прославленої Еллади, безіменні племена в лісистій Європі змінюють один одного, як в калейдоскопі, ще продовжують тесати камені для пірамід владик Древнього царства Єгипту, а на безкрайніх просторах Азії вже охороняють стада пси, чия подоба дуже схожа на сучасних середньоазіатських вівчарок. Цій породі було вже за тисячу років, коли вона служила месагетам, які нападали на війська Олександра Македонського. Коли гуни під керівництвом Біча Божого Атілли йшли зі сходу в західні країни, середньоазійські вівчарки мали за плечима історію двотисячоліття. Ці собаки охороняли каравани на Великій Шовковій Дорозі, були вартовими в палацових садах Тамерлана, вартували отари біля колодязів в безкрайніх пісках пустелі. Яка інша порода може нахвалятися настільки древньому родоводу, таким славним минулим?! Адже не будь цих собак, життя в таких суворих умовах було б просто неможливе... Ось цими словами, відомими будь-якому азіатчику, я хотіла б відкрити тему про унікальну і найбільшу породу – середньоазійську вівчарку. Високий інтелект, самодостатність і самостійність, уміння орієнтуватися в складних ситуаціях, глибокий дивний характер - все це сприяло надзвичайній популярності САО на сучасному світі. На сьогоднішній день ходять розмови, що ця порода стала комерційною. У рейтингах по продажу цуценят (декілька разів попадалися мені такі газетні статті) перші рядки з 2004 року займають САО. Благо це для породи або величезна шкода? Що треба робити сьогоденням азіатчикам, щоб зберегти самобутність цієї великої породи собак? Що від нас залежить і що від нас не залежить? Отже, давайте розглянемо походження породи більш ґрунтовно. Середньоазійська вівчарка – одна з прадавніх порід собак, типовий молос. Вона формувалася як порода народної селекції протягом більш ніж чотирьох тисяч років на величезній території, що тягнеться сьогодні від Каспійського моря до Китаю і від Південного Уралу до Афганістану. У цій породі тече кров прадавніх собак Тибету, пастуших собак різних кочових племен і бойових псів Месопотамії, вона полягає в тісній спорідненості з монгольською вівчаркою і тибетським мастіфом. За час свого існування середньоазійські вівчарки використовувалися, головним чином, для охорони худоби, караванів і житла господаря, піддаючись жорсткому природному відбору. Важкі умови існування і постійна боротьба з хижаками сформували зовнішній вигляд і загартували характер цього собаки, зробили її сильною, безстрашною, навчили економно витрачати сили. У місцях одвічного проживання середньоазійські вівчарки використовуються переважно як караульні собаки, а також для охорони стад від хижаків. Заводська робота з породою САО була почата в СРСР в 30-ті роки XX століття. На сьогоднішній день бачення породи заводчиками та професійними кінологами таке : середньоазійська вівчарка - собака гармонійного складання, крупного росту, помірно розтягнутого формату. Тип - грубий з добре розвиненою, об'ємною, але не рельєфною мускулатурою. Шкіра товста, досить еластична, дуже рухлива відносно мускулатури, що сприяє меншій уразливості собаки при сутичці з хижаком. Статевий тип виражений, пси масивніше і мужніші сук. Остаточне формування настає до 3 років. Важливі співвідношення величин: висота в загривку у псів не менше 70 см, у сук не менше 65 см. Довжина корпусу перевищує висоту в загривку на 3-10%, при цьому пси компактніші сук. Довжина передньої ноги до ліктя складає 50-52% від висоти собаки в загривку. Бажаний вищий ріст при пропорційному складанні. Поведінка упевнена, врівноважена та спокійна, горда і незалежна. Характер недовірливий, інколи недружелюбний по відношенню до сторонніх. Собака дуже сміливий, володіє високою працездатністю, витривалістю, природженим інстинктом охорони своєї території і господаря. Характерна безстрашність в боротьбі з крупними хижаками. Також хотілось би обговорити особливості дресирування середньоазійських вівчарок. Це прекрасна службова порода, середньоазіатська вівчарка володіє колосальним фізіологічним потенціалом і унікальними робочими якостями. На жаль, її нечасто зустрінеш на виставках і в службових розплідниках, вона нечисленна в європейській частині нашого материка. Не багато і суддів-експертів, що мають значний досвід оцінки собак цієї породи. Але всетаки ця порода з кожним роком все більше набирає число своїх прихильників, завдяки своїй непідкупності, самостійності і зовнішньої краси. Із ранніх спогадів відомого заводчика: " - Коли мій перший азіат з'явився у нас удома, це була пухнаста м'яка грудочка, яка від мене нікуди не відходила ні на крок. Прошло трішки часу, й пора було йти на дресирування. У нас поруч є дресирувальник майданчик, куди я і звернулася за допомогою. Я дуже здивувалася, коли мені почали, можна сказати, вимовляти "навіщо ж я узяла такого собаку, він жахливо дресирується" і так далі і тому подібне. Загалом, я була в деякому шоці, якщо можна так виразитися. Але з часом я зрозуміла наскільки помиляються люди: те, що середньоазійські вівчарки погано дресируються, - це повна маячня. Так, це не той собака, який дивитиметься в рот господареві, і чекати від нього команди. Але чи не цим залучає до себе така горда тварина, як АЗІАТ?" На жаль, у нас доки немає вітчизняних програм дресирування середньоазіатських вівчарок. У зв'язку з цим хочеться відзначити, якщо Ви хочете виростити хорошого азіата, звертайтеся до кваліфікованого дресирувальника, до того, який за своє життя виховав немало азіатів. Коли я свого часу шукала дресирувальника для свого азіата, подзвонивши по одному телефону, запитала: "Чи є у Вас фахівці з середньоазійських вівчарок?". На що мені відповіли:"А яка різниця: середньоазійська або німецька вівчарка?". Мені залишалося лише повісити трубку... Запам'ятаєте декілька моментів, що відносяться до дресирування азіатів: - ніколи не вимагайте від свого собаки роботи типу "німецька вівчарка"! Як я вже відзначала, це горда, самостійна тварина; - середньоазійська вівчарка буде беззастережно Вам підкорятися лише тоді, коли вона розуміє необхідність цього. Тобто азіат до безкінечності не виконуватиме команди "стояти", не "лежатиме", не "сидітиме". Не варто зациклюватися на виконанні команд - робіть перерви, лише тоді собака Вас слухатиметься. - більшість середньоазійських вівчарок позбавлена аппортирувального рефлексу, так що не треба мучити ні себе, ні собаку; - навряд чи Ваш азіат виконуватиме беззаперечно команду "до мене !" за наявності сильних подразників в певній близькості (люди, собаки). Я думаю, що нічого нового не повідомлю, якщо запевнятиму Вас що виховувати середньоазіатську вівчарку необхідно з першого моменту появи в будинку. Елементарну команду "Сидіти !" можна відпрацьовувати перед мискою, щоб собака не кидався на неї зльоту. До того ж при відробітку цього навику виробляється витримка. Якщо необхідно Вашого вовкодава на якийсь час прибрати, щоб не заважав під ногами, тут добре підійде команда "Місце !". Команда "Поруч !" виробляється при виході на вулицю і в той час, коли Ви йдете по тротуарах. Вчіть собаку не сіпатися на поводку. Команда "Поруч !" - ривок повідцем (не тягнути, а саме різкий, несильний ривок, він дуже неприємний собакам). Якщо собака йде поруч, не забудьте похвалити. Не забувайте, що азіат коли-небудь все-таки виросте, а деякі люди дуже бояться собак, і якщо побачать великого собаку, що мотається туди-сюди, вони почнуть нервувати, а нервових людей дуже не люблять навзаєм вже собаки. Команда "До мене !" також виробляється ривками і голосом, створюючи різні провокуючі ситуації. Необхідно, щоб собака знав команду «Неможна ! Фу! » або подібну. Ще один момент: дресирування середньоазійської вівчарки може проходити лише в тому випадку, якщо у Вас встановлений з нею контакт. Без контакту всі Ваші старання будуть приречені на провал. Ви повинні без проблем забирати у собаки (при необхідності виймати з пащі) м'ясо і тому подібне. Не раджу займатися слухняністю азіатів за допомогою електрошокеров і биття. Це малоефективно і в більшості випадків теж приречено на провал. Ваш собака повинен уміти показувати прикус й зуби (особливо це поважно, якщо Ви збираєтеся відвідувати виставки) і спокійно відноситися до намордника. Коли-небудь Ви зберетеся зайнятися охоронним дресируванням. З азіатом бажано починати подібні заняття на його території. Середньоазійські вівчарки відмінно розуміють реальність ситуації і дуже швидко відмовляються від занять на чужій території. Щоб Ваш туркменський вовкодав добре працював на ній, необхідно його вигулювати там як можна частіше. Середньоазійська вівчарка доставляє багато клопоту фігурантові тим, що прагне працювати в обхід спорядження, у зв'язку з цим останньому доводиться ні на мить не розслаблятися. Краще всього, якщо дресирувальник працюватиме в дрессирувальному захисному костюмі, а не просто в рукаві. Середньоазійські вівчарки в більшості своїй не люблять терзати рукав, прагнуть зробити різкий ривок головою і перемкнутися відразу в інше місце. Не люблять грати в "наздожени мене" з дресирувальником. Хочу відразу попередити: чим більше ситуація нагадує собаці охоронну, тим алабай більше стає непослушним, оскільки вважає, що він краще за господаря знаються на подібній ситуації ( і дуже часто виявляється правий). Але все таки Ви повинні уміти контролювати свій собаку, тому в слухняності ніколи не робіть жодних поблажок, зробите її один раз і вся робота піде нанівець.
Любомира: Без бумажки ты букашка…. или зачем нужна родословная ? Без папірця ти комашка… або навіщо потрібний родовід ? Як часто зустрічаються люди, які, бажаючи завести собаку, переконують себе і оточуючих, що їм потрібний собака не для виставок, а просто для душі (або для охорони, або для дитини і тому подібне). Купують цуценя, при цьому на наявність родоводу або інших нюансів уваги не звертають. Передбачимо, беруть щеня у далеких знайомих, свідомо без документів, або їм наобіцяють, що документи "десь є", "на маму не оформляли" і тому подібне. Але вже через півроку новоспечені собаківники починають цікавитися, яким чином можна показати свого собаку на виставці, пов'язати, одним словом, власника починає мучити питання - як би "зробити" родовід. У цій статті я хотіла б трохи роз'яснити початківцям собаківникам, що таке родовід, навіщо він потрібен. Родовід - це документ, підтверджуючий походження собаки. Це по суті справи таблиця, в якій вказані не лише дані про самого собаку, але і про його батьків, дідів, прадідів, прапрадідів. Якщо дані про яке-небудь з предків відсутні, родовід вважається неповним. Спробуйте взнати всіх своїх предків хоч би 4-го коліна, і ви із здивуванням виявите, що ваші діди і бабки, якщо вони ще живі, вже не можуть пригадати своїх прадідів. Тобто ваш власний родовід виявиться неповним, і навряд чи удасться взнати хоч би імена предків в 4 коліні. А про собак такі дані є. Мало того, знаючи кличку, номер родоводу предка, можна через клуби і інші бази даних взнати і його походження, і так далі, до витоків породи. Практично про будь-якого собаку, що зустрічається в родоводі, можна взнати багато подробиць: забарвлення, оцінку на виставках, наявність дресирування і тому подібне У клубних архівах повинні зберігатися і описи цих собак. Кому все це треба? При чистопородному розведенні потрібно не лише грамотно підібрати пари, відповідно до їх індивідуальних якостей. Спадковість - велика річ. Важливо знати, якими були предки майбутніх батьків, які якості і при яких поєднаннях вони передавали потомству. Володіючи такою інформацією, кінолог, що планує розведення, може з більшою часткою ймовірності прогнозувати результат свого розведення. Порода прогресуватиме в бажану сторону. Чому інколи трапляються чистопорідні собаки "без родоводу"? Найпростіше - позапланова в'язка. Для того, щоб щенята в клубі отримали родоводи, на їх батьків потрібно представити в клуб необхідні документи, причому ДО, а НЕ ПІСЛЯ в'язки. Згода на дану в'язку дає клуб, який надалі видасть документи на щенят. Для кожної породи є певні правила. Собакам багатьох порід досить мати позитивні оцінки на виставках. Клуби, що поважають себе, для робочих порід собак вимагають наявність документів про дресирування (польові випробування мисливських собак, дипломи по ОКД-ЗКС, IPO і тому подібне). Коли у собаки немає з якої-небудь причини оцінки на виставках або дипломів на випробуваннях, вона не повинна отримати дозвіл на планову в'язку. Якщо власник все-таки в'яже такого собаку, щенята залишаються без документів. Чим ці щенята гірше планових? Я не беру в розрахунок нашу реальність, коли документи купуються, в'язки оформляються через рік після народження щенят і тому подібне Я розглядатиму ідеальний випадок - "як повинно бути". Чому у собаки не виявилося виставкової оцінки? Може бути із-за лінощів господаря, може бути із-за травми собаки, а може бути, собака має дискваліфікуючий порок, що ставить її поза розведенням. Немає оцінки - немає і опису. Значить, при оформленні документів на щенят від таких батьків, ніхто ніколи не взнає, якими насправді були їх мати або батько. Якщо ж у собаки якийсь генетичний дефект (наприклад, великі білі плями в лабрадора), то цей дефект може виявитися потім, через декілька поколінь. Праці по вдосконаленню породи підуть нанівець. Мало того, це і значний матеріальний збиток заводчикові, якщо від нормальних з вигляду батьків народжуються "браковані щенята". Якщо у собаки не було диплома по дресируванню, це теж може бути наслідком лінощів господаря. А може бути, цей собака нездатен до тієї роботи, для якої її виводили, і тому вона не здала випробування? Наприклад, в'яжуть лякливу німецьку вівчарку. А від неї народяться щенята, і коли діти або діти їх дітей виявляться боязкими, навряд чи це буде тішити їх власників. Існує вірогідність, що один або обидва батько непланового щеняти були нечистопородні, але зовні дуже схожі на якусь породу. Але лише зовні, а що від них вийде, передбачити неможливо. Інколи весь виводок позбавляють родоводу за рішенням клубу. Це трапляється у випадках, коли заводчик залишає більшу кількість щенят, а це заборонено і обумовлюється правилами даного клубу, або якщо догляд за щенятами дуже поганий, або в виводку виявлені цуценята-метиси (якщо сука випадково підв'язалася з іншим псом). Таким чином, набуваючи собаки без родоводу, людина свідомо купує "кота в мішку". Але власників собак "без родоводу" важко переконати в тому, що родовід не можна "відновити". А як же її можна відновити, якщо, наприклад, походження мами зовсім невідоме? Написати будь-які клички? Так це називається підробкою документів, а не відновленням родоводу. Які би хороші не були батьки і їх щенята, все одно з якоїсь причини вони виявилися без родоводу. І не потрібно тішити себе ілюзіями, що вже "мій-то собака найчудовіший і передасть дітям лише хороше". Яку шкоду це може принести надалі, по-моєму, ясно з вищевикладеного пояснення. Інші власники стверджують, що їм зовсім не треба отримати на собаку липові документи, нехай просто його пса визнають чистопородним і саме з нього почнуть розведення. Тобто така своєрідна гра в чесність. Ця дорога теж дуже наївна. Навіщо використовувати в розведенні собаку з невідомим походженням, якщо довкола повно собак цієї ж породи з повним родоводом?! Коли ж в розведенні використовуються собаки невідомого походження? Такі випадки бували при виведенні нових порід. У післявоєнні роки в СРСР довелося відновлювати поголів'я собак, використовуючи трофейних, з невідомим походженням. У документах на щенят так і вказувалося - походження невідоме. Але це була об'єктивна необхідність. Те ж саме трапляється, коли необхідно відновити зникаючу породу, і представників цієї породи настільки мало, що доводиться використовувати для розведення собак з невідомим походженням. Наприклад породу кане-корсо відновлювали лише з 12 (!!!) представників породи, яких зуміли зібрати по всій післявоєнній Італії. Звичайно, фактів підміни одного походження іншим велика кількість. Навіть у, здавалося б, благополучній Німеччині зовсім недавно розгорівся крупний скандал. Деякі плідники породи німецька вівчарка за даними генетичного аналізу виявилися зовсім не того походження, яке було написано в документах. На закінчення хотіла сказати всім власникам "позапланових" собак. Не прагніть ви так придбати "папірець" для вашого вихованця! Не обманюйте перш за все себе! А безрідні собаки можуть прекрасно нести службу, брати участь в змаганнях по дресируванню, бути просто вірними друзями і супутниками людини. Так любіть їх такими, які вони є! автор.Елена Карлова За матеріалами любязно наданими Оксаною Плахтою, Головою Правління ІФОЦС КСУ
Любомира: Порода : Мій лагідний і милий золотистий ретривер !!! Золотистий ретривер – дружелюбний, люблячий, безкінечно відданий сімейний собака. Він розумний та легко керований, завдяки своїй доброті до всього живого добре уживається з усіма домашніми тваринами. Собаки цієї породи просто обожнюють дітей. Метою життя золотистого ретривера є догоджати Вам та приносити радість Вашій сімї. Золотистий ретривер як порода був виведений як мисливський підружейний собака. Навіть у назві породи згадується англійське слова «retrive» - принести, подати. Тобто мисливець полював з двома собаками різних порід та призначення – один піднімав дичину, а інший після пострілу приносив трофей (переважно биту птицю з води чи суші). Більшість ретриверів, які навіть живуть у місті і ніколи не полювали просто обожнюють воду й купання, і власникам часто доводиться миритися з тим, що ретривер віднайде собі «часточку природи», ба навіть у калюжі посеред вулиці. Якщо ж Ви гуляєте біля водоймищ – будьте готові до того, що ретривер ніколи не закриває купальний сезон, зупинити його може лише крига. Ще ретривери виводилися як собаки з мякою пащею, тобто ретривер приносить господарю цілу й непошкоджену зубами птицю. Ця властивість ретриверів використовується й у каністерапії, коли при спілкування собаки з дитиною ретривер не застосовує зуби, наприклад у грі з м’ячиком. Також ретривер по своєму призначенні є керованою собакою, тобто він виступає на перший план лише після команди мисливця, він не ганяє по очеретах і не піднімає дичину, самостійно приймаючи рішення. В природі породи є повна покора господарю. А якщо поєднати цей золотий характер з прекрасною золотою зовнішністю - вибачайте за каламбур слів, але це золотистий ретривер у всій своїй красі ! Якщо у золотистого ретривера – або голдена, як його часто називають господарі, і є недоліки – то це занадто емоційне і піднесене сприйняття навколишнього світу і ставлення до життя. Голден рідко проявляє агресію, рідко буває злим чи агресивним, таким його може зробити лише дуже лихий господар. Хоча голдени й подають сигнал про наближення чужих людей, але Вам не слід очікувати, що ретривер захистить Вас чи Ваш будинок - скоріше за все він попросту «насмерть» залиже незнайомця. Якщо Ви хочете мати сурового охоронця – голден не Ваша порода, заведіть собі кавказьку чи німецьку вівчарок. Золотистий ретривер – чудова собака компаньйон. Якщо Ви хочете посиленно займатися з своїм собакою дресурою чи спортом, то голден стане Вам відмінним напарником. Він може приймати участь як у мисливських випробуваннях, так і у спортивних змаганнях, він є чудовою нянею для дітей та розвагою літніх людей, наприклад при спецінтернатах. Завдяки своєму нюху багато голденів носять почесні звання собак-рятувальників чи митників, глибокий розум дозволяє використовувати їх як собак-поводирів, а прекрасна ефектна зовнішність дозволяє цим собакам брати високі призові місця на шоу та виставках. Золотистий ресивер – красива і пропорційно складена собака. Доглядати за цими собаками буде нескладно при умові, що Ви будете дотримуватись елементарних правил догляду за шерстю – розчісування, стрижка, купання. Ми не обіцяємо, що голден не линяє чи не має запаху – це залежить тільки від господаря, якому стані він утримуватиме собаку. Також ретриверу потрібне сбалансоване харчування високої якості. Якщо Ви вирощуєте цуценя то особливо важливо кормити його правильно, сприяючи його правильному росту і розвитку, а коли Ваш голден стане дорослим Вам доведеться слідкувати за його фігурою – в іншому випадку «диванний» голден може сильно поправитися, а спортивний собака геть охляне. Щодо вигулу голдена в міських умовах – Вам доведеться забезпечити собаці як мінімум дві прогулянки на день – коротку та довгу. Більш тривала прогулянка - це можливість для собаки активно порухатися, пострибати та погратися. Непоганим виходом енергії буде поїздка на вихідних в ліс чи гори, а також на берег ріки чи озера. Нехай голден викладеться на всі 100% - це сильна й спортивна собака, але господар повинен передбачити такі нюанси як перегрів чи переохолодженя, бо голден це собака-емоція – «купатися, то купатися !», «стрибати, то стрибати!» Часто наші голдени навіть з закривавленими стертими на прогулянці лапами намагалися бити світові рекорди по стрибках чи запливах. Переважно голдени проживають все життя, не маючи ніяких проблем з здоров’ям, але знову ж таки це не аксіома, а турбота власника про життя свого улюбленця. У кожної породи є свої прихильники, але сьогодні ми розмовляємо про золотистого ретривера, і якщо Ви стали господарем цього чудового собаки, то Ви насправді зможете радіти життю і відчуєте всі його яскраві барви й смак, і саме Ваш голден, золотий невгамовний промінчик, Вас цьому навчить.
Sо'Kvong: Любомира Чудова робота ! Дуже гарні статті, настільки цікаво написані, що читаеш одним подихом. Дякуємо всім, хто доклав зусиль до цього. Удачі та успіху ! -------------------------------- З повагою, Олександра Береговенко, древнє місто Львів....
Любомира: Sо'Kvong дякую ! стараюся як можу ! до-речі Ваша стаття про чау-чау взбудоражила всю редакцію !
Любомира: Отже, чекаю відгуків на цю статтю про собак породи коллі : " - Все в нем гармония, все диво - походка, уши, пышный хвост, глаза огнем горят игриво, и не помеха длинный нос. Он - как цветок, взращенный в холе, аристократ собачий - К О Л Л И !" КОЛЛІ – ШОТЛАНДСЬКА ВІВЧАРКА Історія породи коллі губиться в ході століть. Відомо, що предки її дуже давно попали до Шотландії з Ісландії. Ймовірно, це були собаки типу північних лайок, як ісландський собака, що існує й нині. Довгошерста коллі як порода сформувалася в у гірській Шотландії - дуже витривала, невтомна, з теплою густою шерстю, що відмінно захищає від будь-якої негоди, такої частої в цих суворих горах, - дощів, снігу та вітру. Це був родинний сільський собака, що виконував всі відповідні обов'язки. У краю вівчарства головним було випас худоби. У малонаселених горах собака справлявся із стадом один. Вранці він виганяв овець на пасовище, увечері приганяв додому, підганяючи тих, що відстали і відшукуючи тих, що загубилися. Коллі була рівноправним працівником і рівноправним членом сім'ї, тому не дивно, що вона усюди була разом з господарями і навіть у неділю відвідувала з ними церкву. Ці умови сформували характер коллі - з одного боку, це дуже контактний і майже по-людськи мислячий собака, з іншої - дуже самостійна і відповідальна, незалежна у роботі, вміє сама приймати рішення і навіть деколи сповна корисно коректує дії власника. Коллі у жодному випадку не слуга і навіть не підлеглий, а рівноправний соратник і товариш. У ній дуже сильне відчуття власної гідності. Якщо власник відноситься до неї грубо або без пошани, коллі замкнеться в собі, і її невдалому господареві ніколи не відкриється все багатство її душі і інтелекту. Коллі одночасно і дуже легкий собака, і дуже складний. Легка, тому що прекрасно пристосовується до будь-яких умов життя, включаючи і особу господаря. Це родинний собака, який любить всіх в сім'ї (хоча дуже чітко розуміє роль і значення кожного члена сім'ї), яка щаслива, коли всі в зборі, і тому завжди прагне зігнати свою "отару" разом. Це собака, з яким може гуляти і старий, і дитина, вона завжди слідує за господарем. Вона не агресивна, і навіть в конфліктах не заподіє помітної утрати постраждалій стороні. Коллі абсолютно не властива "шкідливість", характерна для багатьох порід, вона завжди йде назустріч людині, прагне зрозуміти його і виконувати його вимоги - їй лише треба їх пояснити! Коллі дуже пластична і багато в чому компенсує своєю гнучкістю помилки власника, тому це одна з кращих порід для початкуючого собаківника. І дуже, дуже часто вона одна з кращих порід для собаківника-початківця. І дуже, дуже часто вона залишається єдино можливим собакою - собакою на все життя. Благородна краса коллі природна, ненавязчива; у ній немає нічого вульгарного, помітного, нарочитого, тут немає місця хитруванням і несмаку. Коллі - це втілення природної краси природи з її функціональністю кожної деталі і гармонією цілого. Коллі - це прекрасна пісня, з якої не можна викинути ні слова. Не дивно, що коллісти часто зберігають вірність коллі на все життя, не дивлячись на всю сучасну різноманітність порід. Кожен собаковод хвалить свою породу і готовий всіляко доводити, що саме його порода - сама краща. Суперечки тут нікого не переконають. Та все ж безперечно, що коллі - "найлюдяніша" зі всіх собак, найінтелігентніша, мудріша, м'якша і всерозуміюча. І ті, хто шукає в собаці не заміну замку і пістолету, а друга і товариша в повному розумінні цього слова, той знайде це саме в коллі. Ми не будемо зараз вдаватися у подробиці стандарту екстер’єру коллі – вона Вам добре відома по кінофільмах та часто зустрічається у нашому повсякденному житті. Єдино хотіли б зазначити, що окрасів у коллі є значно більше, ніж просто рудий з білим коміром – чорний, блю-мерль, мраморний. Напевно, немає іншої породи, настільки ж складної в суддійстві, як коллі. Навіть дуже дослідний і знаючий суддя, якщо він не займався коллі або хоч би не спілкувався досить тісний з представниками цієї породи, ніколи не зуміє правильно оцінити коллі. Трудність коллі в суддійстві - це "щось" невловиме, що відокремлює достеменну коллі від просто правильного собаки. Навряд чи ще у якій-небудь породі таке вирішальне значення мають настільки ірраціональні поняття, як "вираження" і "враження". Вираження, погляд, одночасно живий, ніжний і задумливий, незрівнянний ні з яким іншим, найвишуканішим собакою, його не можна описати і пояснити лише формою голови, поставом вух і розрізом очей - ні, це сама душа коллі робить його таким чарівним. Зрозуміти, яким має бути вираження коллі, можна, лише поглянувши справжні коллі і зберігши в душі їх погляд. Враження - це та гармонія складання, рухів, поведінки і вираження, яка створює подобу коллі, її характерний силует, повну гідності зразку триматися, необикновенную пластику руху, коли собака, не роблячи жодних, здавалося б, зусиль, стелеться над землею стрімкою рівною риссю. Рухи коллі - це дійсне диво. Лише порода, що сформувалася в горах, могла виробити такі точні, економні, чіпкі рухи - майже котячі! В коллі маленькі, компактні лапи; ноги вона ставить майже в лінію (як ходять вовки). Завдяки цей коллі може пройті по вузькому карнизу і підійнятися по майже прямовисному схилу. Та ще додати до цього здатність коллі неймовірно збиратися і напружуватися вище за свої сили! Рухи справжньою коллі зачаровують пластикою, від цього видовища неможливо відірватися, як від дійсного витвору мистецтва. Основна база породи коллі - це собаки-улюбленці, домашні, родинні вихованці. Призначення коллі, окрім службового використання та виставкового рингу, бути родинним собакою, товаришем дітей, супутником в походах. Це собака для людей, що люблять прогулянки на природі, спорт, туризм. Це собака, який супроводжує лижників і возить санки, плаває, цілий день носиться по лісу чи по полю, без втоми грає з дітьми - перераховувати можна довго. Саме для такого життя люди беруть коллі, і такий собака повинен відмінно рухатися і тішити око і душу власника. Крім того, такий собака має бути здоровим, витривалим і непримхливим, і саме це передбачено стандартом породи як робочою. Це добре розуміють справжні любителі породи, які цінують в коллі не лише хорошу мордочку, але і закінчену гармонію подоби, гідність і виняткові розумові і душевні якості. А зараз, після такої величної оди собакам породі довгошерста шотландська вівчарка - коллі, давайте розглянемо й інших представників собачого племені, які не менше заслуговують на увагу і які теж називаються КОЛЛІ (або просто пастуший собака — за однією з версій для випасу завезених в 1700 році до Шотландії цінних чорноголових овець породи коллі, спочатку чотирилапих помічників пастухів навіть називали коллі-собака), але про яких ми знаємо набагато менше – шелті, бордер-коллі, чи навіть ніколи й не чули про існування таких порід – гладкошерста коллі, та про тих, хто пов’язані з нашою героїнею бодай іменем та основним призначенням пасти худобу – бородата коллі. Якщо переглянути їх стандарти чи навіть фотографії, одразу виникає питання – чому ці такі різні між собою породи пов’язані назвою «коллі» ? Одностайної думки на цей рахунок у переглянутих нами матеріалах ми не зустріли, але спробуємо пояснити – всі ці породи мають спільних предків і виводилися головним чином як пастухи дрібної худоби. Просто раніше люди мало звертали увагу на екстер’єр собаки, для них головними були його робочі якості. Лише порівняно недавно з цієї групи пастуших порід, які встигли поширитися по цілому світі і завоювали прихильність у різних країнах, були вибрані самі яскраві та по справжньому робочі представники певних ліній, була проведена колосальна робота по селекції, прописані певні стандарти, затверджені назви порід, в яких залишили приставку «коллі» як вказівник на походження та основне призначення. ШЕЛТІ Мініатюрна шетландськая вівчарка, крихітка коллі - шелті - вже міцно завоювала місце в серцях любителів собаківників. Популярність шелті вже давно потіснила свого легендарного предка - шотландську вівчарку довгошерсту коллі. Ця маленька собачка родом з Шетландських островів, яких є близько сотні - невеликих шматочків суші, розташованих на відстані приблизно 80 км. на північний схід від побережжя Шотландії. Хоча саме ці острови дали назву цій породі, такі собачки жили і на Гейрітських, Оркнейських островах і на острові Хой. Клімат островів відносно теплий і вологий завдяки течії Гольфстрім, що обумовлює безперервні вітри. Жителі островів, які в ті давні часи схрещували шелті з іншими породами, головним чином для поліпшення робочих якостей, називали своїх маленьких помічників «туні-дог» (що на місцевому діалекті означає «маленький»), «фері-дог» («чарівний собака»), а також мініатюрний шотландський коллі, назва шелті з'явилася пізніше. Назва «туні-дог» вказує на головне призначення шелті, головним завданням яких було гучним гавкотом відганяти від неогороженних ділянок домашніх і диких тварин, охороняти майно і присадибне господарство, в разі небезпеки оповіщаючи власників знову таки гучним гавкотом. Використовувалася шелті і як пастуший собака, допомагаючи пастухам переганяти стада напівдиких овець, мініатюрних корів, поні. Але переважно шелті повинна була стежити за порядком на фермі - охороняти і пасти свійську птицю, «повідомляти» про прихід стороннього, і багато що інше входило в обов'язки маленького пастушого собаки, що вимагало від шелті витривалості, кмітливості, спритності і прудкості реакції, а також міцної статури і багатого шерстного покриву, що захищає від негоди. До початку XX століття шелті виглядала абсолютно інакше, ніж зараз і лише віддалено нагадувала сучасних представників. У тому яка є шелті сьогодні необхідно віддати належне шотландській вівчарці коллі, що зробила величезний вплив на становлення породи. Шелті - відносно молода порода, що остаточно сформувалася близько 100 років тому. У минулому подоба шелті відображалася в різних типах своїх предків, сліди схрещування з якими позначаються і донині. Так інколи зустрічаються чорне, як сажа, забарвлення морди, стоячі або висячі вуха, хвіст кільцем, попелясто-сірий і плямистий колір і так далі. Великою проблемою до цих пір є ростові варіації шелті, які дуже складно «утримати» в рамках стандарту. Ідеальним зростом для шелті по стандарту зараз є 35-37 см в холці. Зовнішність гідної і доглянутої шелті ніколи не залишає оточуючих байдужими. У невеликому собаці є неповторний шарм, дивна чарівливість і невловима гармонія. Шелті - особистість, нехай маленького розміру, але для Вас вона зробить все, щоб Ви були нею задоволені. Відношення її до свого господаря можна виразити трьома словами: відданість, чуйність і розуміння. Навчання, у випадку з шелті, буває лише обопільна, працювати і спілкуватися з ними просто одне задоволення, а кількість виконуваних команд можна обчислювати не одним десятком. З шелті, що подорослішала, можна просто розмовляти і вона все розуміє. Безумовно, у великій мірі своєю зовнішністю і темпераментом шелті зобов'язані великим предкам - коллі, які по рівню інтелекту (згідно з проведеними дослідженнями) на першому місці. Шелті від них не відстали. Проте із-за свого розміру і впливу інших предків, характер шелті відмінний від характеру коллі. Активність, радість до життя, пильність, охоронні якості, комунікабельність в шелті розвинені сильніше. Від коллі ж вони узяли все саме краще - неповторну зовнішність, гідність, любов до дітей, кмітливість, здатність миттєво виучуватися і навіть, якщо хочете, здатність вчитися самостійно. Ще одна особливість шелті - вони дуже перебірливі при виборі партнерів для ігор. Дуже часто шелті віддають перевагу суспільству людини, чим інших собак. Дуже любить грати зі своїми одноплемінниками і коллі. В шелті не виражені мисливські якості, це гарантує відсутність проблем з кішками і іншими домашніми тваринами. ГЛАДКОШЕРСТА КОЛЛІ (короткошерста коллі) Гладкошерста коллі - диво, загадка, досконалість, спіткати яке під силу лише дійсним цінителям гармонії. Ті, хто мав рідке щастя побачити, поспілкуватися і полюбити її - залишаються віддані "гладкошерстим" назавжди! Гладкошерсті коллі залишаються до цих пір відомими лише невеликому колу особливо допитливих любителів собак, а також учасникам переважно крупних виставок. Більшість же любителів і навіть досвідчених собаківників із здивуванням взнає, що існує така порода. Адже гладкошерсті коллі мають таку ж давню історію, як і довгошерсті. Давайте розглянемо ще одну, повнішу версію походження породи коллі. «В часи римського панування над Британією, коли вівчарство і виробництво шерсті стало основою англійської економіки, розведення і дресирування собак-пастухів були необхідними. Саме в цей час на Британські острови разом з вівцями і козами римляни привезли собак, що стали, як запевняють історики, предками коллі. Перші стада прибули з тих країн Римської імперії, які знаходилися на південному побережжі Середземного моря. Разом з ними перекочували собаки з тонкою шкірою і короткою шерстю, що недолго протрималися в суворому сирому кліматі Британії. Ті ж римляни завезли з берегів Чорного моря крупніших і міцніших собак, які охороняли їх табуни коней, стада корів і овець від диких звірів і злодіїв. Ці собаки були відомі як «собаки з ведмедячою шкурою». Своє прізвисько вони отримали за густу, дуже жорстку, досить коротку шерсть, яка була відмінним захистом від дощу, а рясний і м'який підшерсток зберігав тепло. Ці вівчарки легко дресирувалися і управлялися із стадом. Пізніше на фермах їх так і називали - собаки з ведмедячою шкурою (bear-skinned). З тих пір назва мінялася кілька разів, але поза сумнівом, що саме вони є предками сучасних гладкошерстих коллі». У літературі наводяться дані про те, що гладкошерсті коллі - результат схрещування старого чорно-білого коллі з грейхаундом, що підтверджується більш підтягнутим тілом, подовженою головою, і більшою жвавістю в порівнянні з довгошерстим побратимом. Щоб уникнути схожості з хортами, гладкошерсті коллі стали в'язати з «покращеними» довгошерстими. На цьому етапі почали використовувати інбрідінг (схрещування близьких родичів). Фактично з цієї миті довгошерсті і гладкошерсті коллі стали розвиватися по одних і тих же лініях, будучи різновидами однієї породи. Загальновідомою є любов англійської королеви Вікторії до цих собак, саме вона зробила багато що для популяризації шотландських вівчарок коллі. Інформація про всіх королівських собак була добре документована. Перший зареєстрований тут гладкошерстий коллі був Sharp, народжений в 1864 році. У 1881 році містер Ширлі, творець Британського Клубу Кеннел, заснував перший Коллі - Клуб. Він же є засновником першого Клубу Гладкошерсті Коллі (1898 р.) В цих же роках був написаний перший стандарт гладкошерстих коллі, що злегка відрізнявся від стандарту довгошерстих коллі. З часом цей клуб злився з Британським Коллі-клубом і перестав існувати окремо. Сучасний Клуб Гладкошерсті Коллі Британії був заснований в 1955 році невеликою групою ентузіастів. Вони вважали, що пора визнати гладкошерсті коллі окремою породою, що має своє генеалогічне дерево, відмінне від довгошерстих, не дивлячись на те, що на визначеному етапі практикувалося їх схрещування. У 1974 році був затверджений стандарт породи, а в 1976 році Англійський Клуб Кеннел заборонив в'язки гладкошерсті коллі з довгошерстими. Багато власників не було підготовлено до такого різкого повороту подій, до того ж генетичний матеріал, з яким належало працювати, складався з близькоспоріднених особин, тому Кеннел Клуб дозволив обмежену кількість в'язок з довгошерстими представниками, на яких необхідно було отримати певний дозвіл. З 1993 року подібним в'язкам було покладено край, і Англійський Клуб Кеннел більш не реєструє змішані виводки (у змішаних виводках можуть народиться цуценята обох різновидів коллі. Але, якщо гладкошерсті щенята нічим не відрізняються від отриманих в «чистому» виводку, то довгошерсті мають набагато коротшу шерсть, ніж їх «чисті» довгошерсті побратими. Звичайно, такі собаки не можуть мати успіху на виставках і не йдуть в подальше розведення). Гладкошерста коллі – прекрасний собака компаньйон. Активна, цікава, життєрадісна, розумна, інтелігентна, вона швидко завойовує серця тих, кому пощастило з нею познайомитися. Цей собака дуже цінує спілкування з людьми і отримує від нього справжню насолоду. В той же час вона зазвичай прекрасно сходиться з іншими собаками. Агресивність до людей не властива коллі взагалі, і гладкошерстий коллі зокрема, що закріплене в порідному стандарті. Це природжені няньки, що уміють і люблять піклуватися про дітей. Проте, гладкошерсті коллі проявляють охоронні інстинкти (більшою мірою, чим довгошерсті) і не залишаться байдужими в критичних ситуаціях. Проте, будь-які спроби насильно змусити коллі кусатися доставляють їй сильні страждання і, як правило, виявляються безуспішними (в кращому разі, собака сприймає це як гру). Гладкошерста коллі – прекрасний собака для вмісту в самих різних умовах. Це дуже здорова порода, що практично не має специфічних порідних захворювань. Вона дуже непримхлива. Не вимагає спеціального догляду за шерстю. Завдяки розвиненому підшерстку, вона може витримувати багатогодинні прогулянки в морозну зиму, а влітку їй не буде жарко. Коллі – порода, що не піддалася сильним змінам за примхою людської фантазії: вона легко народжує, не потрібні жодних спеціальних хитрувань при вирощуванні щенят, не доводитися вирішувати питання купірування вух та хвостів і тому подібне. Є деякі особливі «вимоги» для тих, хто вирішив завести гладкошерсту коллі. Цим людям треба враховувати, що їх майбутній собака не буде щасливий, проводячи своє життя лише лежачи на дивані. Гладкошерстою коллі потрібний активний спосіб життя, тривалі прогулянки, фізичні і інтелектуальні навантаження. Вона із задоволенням займатиметься спортом з господарем (велосипед, ролики, лижі) або будь-яким собачим спортом. Цей собака наділений хорошим інтелектом і буде щаслива, якщо їй дозволять використовувати його в повсякденному житті. Гладкошерсті коллі прекрасно личать для аджіліті і можуть досягти в нім великих висот. Їх темперамент чимось схожий на бордер-коллі – визнаного лідера аджіліті. Проте гладкошерсті коллі декілька менш «одержимі», вдумливіші і благородніші. Вони взагалі дуже успішні в дресируванні і спорті. При цьому в розведенні майже немає розділення на робочі і виставкові лінії. Знамениті Чемпіони краси можуть з успіхом впокорювати траси аджіліті або показувати чудеса слухняності в обідієнс, а Чемпіони по дресируванню частенько стають переможцями екстер'єрних рингів. Гладкошерстих коллі не торкнулася мода, яка припала на долю довгошерстих завдяки фільму про прекрасну Лессі. Може бути тому гладкошерсті коллі поки що залишаються в тіні своїх популярних родичів. Не розпещена увагою порода не була схильна до капризного впливу моди і зберегла свої унікальні якості в незмінному вигляді. Приваблива, розуміюча, незвичайно життєрадісна, закоханий в людей і в світ довкола себе, гладкошерста коллі ставати надійними ліками від похмурих роздумів про тяготи людського життя. Може бути тому ті, хто одного дня ближче познайомився з цим собакою, говорять собі «коли-небудь я обов'язково заведу собі гладкошерсту коллі!» БОРОДАТА КОЛЛІ (BEARDED COLLIE) Бородаті коллі були популярні в Шотландії вже за часів римських завойовників. На початку XVII століття їх благородство і прекрасні пастуші якості були прославлені в баладах менестрелів. Швидше за все, ці собаки ведуть свій родовід від бобтейлей. Точні дані про походження цієї породи відсутні, хоча відомо, що в 1514-м році до Шотландії були завезені три польські низинні вівчарки, що наклали певний відбиток на зовнішній вигляд сучасною бородатою коллі. На репродукції картини 1804-го року змальована «англійська вівчарка», яку вважають в рівній мірі предком бобтейля і бородатої коллі. До 1900-му року бородата коллі була вже досить популярна, що дозволило представляти її на виставках, (по інших данних, ця порода виявилася абсолютно рідкісною і на початку двадцятого століття опинилася на межі вимирання. Все виявилося настільки серйозно, що на той момент зі всіх колись існуючих особин залишилася в живих лише одна пара, яка і стала родоначальником всього "оновленого" роду породи бородата коллі). Перший стандарт породи був встановлений 1912-м році. Бородата коллі здатна пасти, вартувати, а також захищати худобу. За формою вух - це сторожовий собака (молосський тип); по будові корпусу – швидка й прудка (струнке тіло, глибока грудна клітка, здібність до тривалого бігу); по активності - пастуший собака (швидка, витривала). Помірний інстинкт захисту дозволяє все ж віднести її і до охоронних пастуших собак. Бородата коллі відома своєю м'якою, привітною вдачею, що характеризує її як ідеальний родинний собаку, але з врахуванням великої потреби в русі тримати її краще всього в будинку з садом, не обмежуючись одними лише прогулянками. При вихованні бородатою коллі слід врахувати її чутливий характер, тактика натиску з цією породою себе мало виправдовує. Собака личить для участі в спортивних змаганнях, часто представники цієї породи досягають вершин у фрізбі чи аджіліті. Серед її спадкових якостей практично відсутній інстинкт полювання, але в деякій мірі розвинена схильність до цькування, тому під час прогулянок собака інколи забуває про хороші манери. Як і інша довгошерста порода із-за своєї кудлатої шерсті бородата коллі приносить в будинок достатньо бруду, що також треба врахувати при утриманні. Для цієї породи дуже важливий регулярний і ретельний догляд за шерстю (інакше вона може звалюватися в ковтуни). У минулому прагнули розводити бородату коллі з як можна довшою шерстю, не приділяючи досить уваги характеру цих тварин. Сьогодні перевага віддається собакам, що мають жорстку, не дуже довгу шерсть і стійкий темперамент. Це, мабуть, одна з найдобродушніших і життєрадісних порід. Вони по природі своїй покликані вести активний спосіб життя, тому потребують щоденних тривалих прогулянок. Вирушаючи на прогулянку, їм необхідно давати свободу дій, можливість самостійної гри і бігу. Вони повинні мати можливість спілкування з іншими собаками, щоб відчувати себе максимально упевнено, агресії з їх боку можна не боятися, оскільки вони максимально добродушні. На превеликий жаль, інформації по цій породі є досить мало, але тішить той факт, що і на Україні тепер є представники бородатих коллі – цих красивих і таких незвичних для нас собак. БОРДЕР КОЛЛІ (BORDER COLLIE) Бордер коллі - це завзятий характер, трудяга, спортивний собака, пастух, компаньйон. У 1881 році перший Клуб коллі випустив опис породи і розробив систему оцінки роботи цих собак на змаганнях. Як нам уже відомо, під патронатом королеви Вікторії порода коллі набувала все більшої популярності. Для племінного розведення собак відбирали виключно по робочих якостях. І от, завдяки наполегливій праці сучасних кінологів перші вівчарки під назвою бордер коллі були зареєстровані Джемсом Рейдом в 1915 році. Міжнародне суспільство любителів вівчарок і Кеннел-клуб Великобританії спільно вирішили, що бордер коллі може бути не лише робочим собакою - він гідний того, щоб бути показаним на виставках, тому порода повинна мати свій стандарт. Але лише у 1976 році після затвердження Кеннел-клубом стандарту на породу бордер коллі отримав право брати участь у виставках, хоча у Австралії, Новій Зеландії і США бордер коллі як порода був визнаний набагато ранішим. Зараз в Австралії бордер коллі - основна пастуша порода собак, поряд з келпі (до-речі, австралійський келпі теж похідна порода від шотландської вівчарки – від універсальної коллі). Бордер коллі – це типічна коллі, це енергійний і рухливий собака, проте, він не має бути ні агресивним, ні знервованим. Рухи його вільні, плавні, лапи майже не відриваються від землі, створюється враження, що собака біжить дуже обережно, але в той же час швидко. Шерсть буває двох типів: напівдовга і коротка. Допускається будь-яке забарвлення, але білий колір не повинен переважати. У будь-якому випадку добре розвинений щільний подшерсток, що добре захищає від негоди. Забарвлення може бути різним, проте білий колір не повинен переважати. Хвіст помірної довгі, низько посаджений, кінчик хвоста злегка підведений. Собака пропорційно і гармонійно складена, елегантна, в той же час досить міцна. Зовнішній вигляд собак породи бордер коллі дуже різний, тому що при відборі зовнішнім особливостям уваги практично не приділялося. Найголовніше - збалансованість, що дозволяє собаці легко і вільно рухатися. Можна собі уявити, яким фізично ідеальною і витривалою має бути собака, якому доводиться так важко працювати круглий рік, без вихідних і свят. Бордер коллі може пасти будь-яких тварин: корів, овець і навіть птицю. Цьому собаці життєво необхідно постійно знаходитися в роботі і в русі. Оскільки бордер коллі надзвичайно сприйнятливий і чутливий, то йому потрібний господар спокійний, розсудливий, здатний правильно виховати собаку і управляти нею. Треба поводитися рішуче, щоб направити її буйну енергію в правильне русло. Інакше бордер коллі вийде з-під контролю і стане неслухняним. Власник такого собаки повинен мати в своєму розпорядженні достатній час для занять з нею і задоволення її потреби до постійного руху. Бордер коллі не повинен перетворитися на робота, важливо, щоб він сам умів в певних ситуаціях приймати потрібні рішення. Характер його складається приблизно до шести місяців. Протягом життя бордер коллі весь час щось пізнає, і до пяті-шесті років він досягає повної досконалості в роботі. Бордер коллі прекрасно личить також для багатьох видів спорту з собакою: йому під силу пошук наркотиків, санітарна і рятувальна служби; неперевершеною вважається ця порода в аджіліті. Як тілоохоронець і сторож ця порода зовсім не придатна, тому що відбір довгий час проводився на виключення всякого прояву агресивності.
Любомира: Хорти … Одразу перед очима постає картина полювання з хортами – безкрає поле, вершники на конях, загонщики з соколами на рукавах та собаки, які буквально летять над землею наздоганяючи червоного звіра, розвиваючи неймовірну швидкість … У різні епохи у різних країнах багато художників та митців описували чи змальовували полювання з хортами, є величезна кількість творів мистецтва, де люди зображені поруч з витонченими та загадковими собаками. Хортами дорожили, їх не продавали, а дарували або залишали у спадок. Сьогодні поговоримо за Х групу порід собак за класифікацією FCI – за хортів. До неї входять такі породи хортів як російський псовий хорт, афганський хорт, ірландський вовкодав, левретка, уїппет, грейхаунд, а також менш відомі нам породи – салюкі, слюгі, азавак…. Неможливо пройти і не озирнутися на афгана – ці надзвичайні довгошерсті собаки безперечно в лідерах серед собачих красенів. Нереально не усміхнутися, побачивши мініатюрну левретку – італійського хорта, настільки тендітну, що здається її підхопить навіть подих вітру… А ірландський вовкодав ? Він викликає лише захоплення та повагу гордою осанкою, величезним зростом та силою, заключеною в тілі середньовічного лицаря. Неможливо розповісти за всіх одразу (ми обов’язково повернемося до порід хортів у наступних випусках), але обійти увагою цих стрімких собак і не спробувати привідкрити таємничу завісу полювання з хортами - нереально. Отже, сьогодні ми говоримо за трьох з них : горду Слюгі – безперечну «арабську зірку», за тендітного Уїппета, вмілого мисливця за кроликами, та про Азавака – принца пустелі. СЛЮГІ Слюгі - аристократ собачого роду, це прадавня порода, відома у всьому світі як "арабська зірка", вона не залишає байдужим жодного поціновувача хортів. Під час полювання слюгі розвиває неймовірну швидкість, а пісочне забарвлення допомагає їй прекрасно полювати в пустелі за газелями, які помічають собаку, коли вона вже виявляється зовсім близько. Араби вважають, що дворічна слюгі повинна наздоганяти і самостійно брати газель, а трилітня - дикого кабана. Але не дивлячись на свій незалежний та гарячий мисливський характер цей собака може бути відмінним компаньйоном і в умовах міста. Слюгі - це короткошерстий арабський хорт — з давніх часів супроводжувала кочівні арабські племена при їх пересуванні по території північної і північно-східної Африки і була неоцінимою помічницею при полюванні на дичину, необхідному для прожитку членів племені, харчування якого було дуже мізерним. Частенько про годування собак майже ніхто не піклувався. Свій день слюгі проводила в таборі бедуїнів або в його безпосередній близькості і сама шукала собі їжу. Лише під час полювання зграя хортів була в центрі уваги людей. Їжу, яку слюгі отримувала від своїх власників, складало лише молоко, а після закінченого полювання — нутрощі здобутої дичини. Вже з ранньої молодості слюгі вчилася гнати звіра, спочатку кроликів, а пізніше й антилоп. Правильно навчена слюгі ніколи не повинна була звіра вбивати, а лише зупинити його, перекусивши йому зв'язки на задніх кінцівках, щоб на сильному сонці дичина не зіпсувалася перш, ніж вона буде знайдена мисливцями. Як хороший хорт слюгі своїми власниками високо цінувалася і до нового власника потрапляла рідко, лише як дуже дорогоцінний дарунок. У цього арабського собаки, поряд з його великою порідністю і грацією, з першого погляду видно силу, що поєднується з великою витривалістю і жвавістю. «Арабська зірка» дебютувала в Європі в 1898 році і стала відома завдяки чіпкому оку голландського художника Августа Леграса. Слава про слюгі обійшла весь світ. Європейські мандрівники і першовідкривачі, які з початку XIX століття були все більше захоплені можливістю вивчати до того закритий арабський світ і недоступну Північну Африку, привозили з собою разом із малюнками до звітів дані й замальовки і про слюгі, про прудкого собаку з Північної Африки. Найдетальніший і найточніший опис слюгі в середині XIX століття дав французький генерал Дюма після вступу французів до Алжиру - своїх книгах про життя і звичаї арабів відомий гіпполог і знавець арабів спорудив історичний пам'ятник і слюгі. Унаслідок багатолітнього перебування в Північній Африці у французів склалося особливе відношення до породи слюгі. У 1925 році Франція опублікувала свій власний стандарт породи і пізніше проголосила слюгі race franzaise (французькою породою). Правда, і там слюгі довгий час швидше залишалася виключно ностальгічним спогадом про французьку колоніальну епоху, ніж об’єктом ціле направленої селекції. Тим часом Марокко перехопило ініціативу встановлення стандарту для слюгі, таким чином вперше в арабському світі країна — батьківщина національної породи - стала сама встановлювати ознаки породи і вести власну племінну книгу. Набагато пізніше, аж у 1971 році до Німеччини стали завозити слюгі нового покоління й знайомити з перегонами хортів. Сьогодні ж Німеччина володіє досить високоякісним зареєстрованим племінним матеріалом приблизно в 750 особин. Круг зацікавлених собаківників піклується про зростання рівня конкуренції на виставках і перегонах хортів. Нова голландська селекція слюгі налічує приблизно такий же вік, що і німецька. Але й далі у наші дні порода слюгі все ж більше всього поширена в Марокко. Імпорт цих собак із країни-родоначальниці вітається, як і раніше, а власники слюгі гордяться прямою спорідненістю їх вихованців з північно-африканською породою. По загальному екстер'єру це один з найпородистіших собак завдяки своїй побіжці, тонкій шкірі і розвиненій сухій мускулатурі. Слюги чарує первозданністю, якою вона володіє повною мірою. Не дивлячись на благородство і гординю, вона дуже привязана до свого господаря і захищає його від усіх небезпек. Слюгі - це елегантний, високий, стрункий собака з глибокими грудьми і відмінно розвиненою мускулатурою. Висота в загривку 56-76 см, вага 20-27 кг Голова довга, тонка, витончена, череп плоский, помірно широкий. Очі овальної форми, темного кольору. Вуха невеликі, плоскі, звисаючі, високо поставлені, трикутної форми, на кінцях закруглені. Хвіст помірної довжини, тримається низько. Шерсть коротка і гладка, шовковиста на дотик. Забарвлення: всі відтінки пісочного і рудуватого кольорів, можливі поєднання тигрового і черно-підпалого з білим. Добре розвинений мисливський інстинкт сприяє тривалій працездатності, хоча є можливість утримувати цих собак і у квартирі, правда, потрібно добре зважити всі особливості породи і зробити правильний вибір в користь тривалих і фізично загружених прогулянок, а не зіпсованих вкрай улюбленого дивана чи кухонного куточка. УЇППЕТ Тоді як древнє походження інших порід хортів вважається загальновизнаним, відносно походження уїппета до цих пір точиться суперечка. Існують дві непримиренні теорії. Згідно першої, яка спирається на багаточисельні зображення, що відносяться до XVII століття, уїппет, хоча він і не носив тоді такої назви, вже існував як старовинна порода, і і абсолютно помилково вважати, що цей хорт середнього розміру з'явився лише в минулому столітті. Протилежна версія стверджує, що уїппет насправді з'явився приблизно в 1830-1850 років шляхом схрещування грейхаундів з різними тер'єрами, породи яких точно не встановлені. Такі схрещування дозволили гірникам півночі Англії отримати дуже швидкого собаку, рухливого, кмітливого і грайливого, повністю пристосованого до цькування кроликів, яке бідняки цих районів влаштовували дуже часто. Прибічники цієї теорії говорять, що при виведенні уїппетів для схрещування використовувалися найдрібніші грейхаунди, щоб через декілька поколінь добитися значного зменшення росту собак (принаймні до 50 см). З іншого боку, якості, запозичені від тер'єрів, - в'язкість, жвавість, динамізм - були саме такий, які були потрібні для цькування живих кроликів, а пізніше - і на перегонах за штучним кроликом. Грейхаунду цих якостей частково бракувало, тому він вважався менш швидким. Що стосується схрещування з італійським хортом - левреткою, то це маловірогідно, тому що в ті часи в Англії їх було дуже мало, а в північних районах майже зовсім не було. Якщо вдуматися, то чи настільки вже непримиренні ці дві теорії? Факт, що протягом багатьох століть хорт середнього зростання існував ("малий грейхаунд"), будучи дуже близькою подібністю сучасного уїппета, але такий хорт, можливо був не дуже багаточисельним, що не унеможливлює схрещування з грейхаундом для здобуття собак з схожими якостями. Слід також відмітити, що схрещування практикувалися і в двадцятому столітті. Так, наприклад, існував грубошерстний уїппет, хоча стандарту на нього ніколи не було; можливо, його отримали шляхом схрещування з бедлінгтон-тер’єром. До речі, кажучи об походження уїппета, можна відзначити, що намальовані на старовинних картинах собаки більше є схожими на сучасних уїппетів, чим на тих, які були століття назад. Як і всі британські стандарти, стандарт уїппета приводить основні характеристики породи, не вдаючись до найдрібніших подробиць, як, наприклад, стандарти італійського хорта або гальго. Не всі приймають таку концепцію стандарту, багато собаківників вважають, що стандарт повинен давати повний і детальний опис "ідеального типу". Проте британський стандарт уїппета відображає якість породи. Дійсно, якщо і існує така порода, яку неможливо оцінити по окремих статях, а необхідно оцінювати в цілому, так це саме уїппет. Для цього хорта потрібна гармонійність і збалансованість, без цього уїппета не існує, навіть якщо собака володіє якимись окремими достоїнствами. Первинне значення збалансованості, як вказано в першій фразі стандарту, необхідне для того, щоб знайти золоту середину між двома суперечливими вимогами: потужність повинна поєднуватися з елегантністю, а сила з граціозністю. Дуже потужний собака буде масивним і втратить елегантність, тоді як дуже витончений уїпет буде, безумовно, чарівним, але надмірно крихким і йому бракуватиме атлетизму. Стандарт з 1903 року, коли він був прийнятий, протягом століття мінявся мало (порода визнана Кеннел-клубом Великобританії в 1890 році). Головне, що можна відзначити, від уїппета вимагалося бути "грейхаундом в мініатюрі". У стандарті 1903 року був передбачений ріст уїппета між 40,6 і 50,8 см, в сучасному стандарті - 47-51 для псів і 44-47 для сук. Хоча вимоги до породи чітко визначені в стандарті, уїппет має бути атлетом з прекрасними лініями. В даний час існують лінії, що чітко розрізняються між собою, орієнтовані або на перегони, або на виставки. За рідкими виключеннями, виставкові чемпіони беруть участь в перегонах, але, як правило, не добиваються там високих результатів. З іншого боку, найшвидкісніші уїппети, чемпіони перегонів або призерки, часом отримують на виставці оцінку "відмінно", але не удостоюються звання CACIB або резерв-CACIB. Той, хто збирається придбати свого першого уїппета, повинен знати ці особливості: чи потрібний йому виставковий собака чи він збирається регулярно брати участь в перегонах, а може бути, і в полюванні. Перший чемпіон породи - Zuber - народився в 1889 році. Він зробив, поза сумнівом, величезний вплив на породу, оскільки в родоводах хороших уїппетів обов'язково зустрічається ця кличка. Першими відомими розплідниками у Великобританії були такі, як "Shirley" і "Manorley". Потім, після першої світової війни, прославилися розплідники "Watford" і "Willes". Елегантний сучасний уїппет часто потерпає від упереджень, часто суперечливих, хоча насправді він чудово пристосований до сучасного життя. Багато хто вважає, що якщо це спортивний собака, то він потребує інтенсивного моціону. З іншого боку, його граціозність і витонченість наводять на думку, що цей собака крихкий, із слабким здоров'ям... І те і інше твердження помилкові. Насправді уїппет є поєднанням сили і елегантності. Хоча цей собака у минулому мисливський, а тепер в Західній Європі - призначений для участі в перегонах, йому потрібні не триваліші прогулянки, ніж іншим породам такого ж зросту. Звичайно, для уїппета пробіжки дуже важливі, і він охоче користується моментами свободи, проте щоб підтримувати його у формі, зовсім не обов'язкові щоденні виснажливі тренування. Що стосується здоров'я, то воно в цієї породи міцне. До ветеринарних лікарень з уїппетами звертаються в основному в тих випадках, коли їх випускають на свободу за містом в небезпечній місцевості. Найчастіше причини звернення - переломи кінцівок, кіготь, що відірвався, вивихи, розрив в'язок і навіть вивих плеча. Уїппета не можна випускати на свободу в незнайомій місцевості. Завдяки тому, що в уїппета коротка шерсть, особливий догляд за ним не потрібний. Його періодично необхідно чистити гумовою рукавичкою, щоб видалити відмерлі шерстинки, що додає шерсть блискучий і шовковистий вигляд. Слід регулярно підрізувати кігті, тому що кігті, що відросли, у такого швидкісного собаки, як уїппет, можуть стати причиною травми. Щодо характеру, то хорти взагалі як собаки стримані, не схильні бурхливо виражати свої відчуття, відчужено тримаються із сторонніми, але уїппету все це властиво у меншій мірі. Уїппет серед хортів, без сумніву, володіє самим «причепливим» характером, він залишається вірним своєму господареві, а чужим особливого розташування не виявляє. Він любить компанію дітей, терпляче і доброзичливо відноситься до них. Якщо в будинку живуть декілька уїппетів, то вони ніколи не сперечаються із-за теплих і затишних місць, тому що люблять згорнутися клубочком один проти одного. Нерідко заводчики тримають разом десяток уїппетів - дорослих і молодих, сук і псів, які влаштовуються на одному дивані, будучи сумішшю ніг, голів і тіл! Ця особливість уїппета зручна тим, що в будинку один собака займає стільки ж місця, скільки і дві-три. Крім того, уїппети майже не гавкають, присутність декількох собак не завдає жодних неприємностей сусідам. Що стосується психіки уїппета, то вона дуже чутлива: він тонко реагує на настрій господаря, не виносить криків і суперечок на підвищених тонах. Слухняність - не найсильніша сторона уїппета, проте, якщо він захоче, то послухається. Вивчити уїппета можна лише з ласкою і терпінням, але не демонстрацією влади і криками. Щоб виразити своє недовольство, вистачає строгішого тону. Дотримуючись цих принципів, можна виховати уїппета досить слухняним. Лише ось в полі, побачивши кролика або зайця, уїппет виходить з покори, проте він завжди повертається до господаря, як тільки втратить переслідуваного звіра із виду, оскільки полює він лише по зримій дичині. Згадки про малих англійських хортів для полювання на кроликів відомі вже давно. Гастон Фебус в "Книзі полювання" (1360 р.) і Бюффон в "Природній історії" (1750 р.) розповіли, як все відбувалося. Кролика виганяли з нори за допомогою тхора, і, поки звір не сховався в сусідніх чагарниках, його повинен був зловити хорт. Або навпаки, кролика виганяли з чагарників, а хорт повинен був його зловити, поки він не сховався в своїй норі. Для такого полювання були потрібні неабияка швидкість і вправність, тому селекція уїппета століттями велася виключно по робочих якостях. Нам мало відомо, що відбувалося 1800-1860 років, але в 1860 році почалися цькування кроликів фокстер'єрами: кроликів відловлювали мережами, потім поодинці випускали в спеціальний коридор і нацьковували двох фокстер'єрів. Той собака, який першим ловив кролика, оголошувався переможцем. Цей вид спорту набув широкого поширення, на собак робилися великі ставки. Проте подібного роду цькування незабаром людям набридло, і з 1870 року починаються перегони по прямій. Тоді-то і з'явилися уїпети як окрема виділена порода, і перегони за кроликом були відкриті і для малих хортів. Доріжка, обмежена з двох сторін шпагатами, мала довжину 100-200 м. З одного боку знаходилися собаки, яких випускали по звуку стартового пістолета, і вони кидалися до іншого кінця доріжки, де господарі дражнили їх ганчірками. З 1890-х років на крупних змаганнях "за ганчіркою" змагалося до 200 собак. Дистанція у Великобританії довший час не перевищувала 200 м. Лише до середини нашого століття були винайдені ролики, що дозволило проводити перегони по кругу. Дистанцію встановили 300 метрів, і перегони назвалися "марафоном". Перегони за штучним зайцем почали проводити в 1950-60-е роки на стадіоні, обгородженому тенісною сіткою. Їх проводили в Бельгії, Швейцарії, Нідерландах, Німеччині і у Франції. Зараз перегони проводяться з перешкодами і перепадами висоти на трасі. До Росії довгий час уїппетів не завозили, можливо, через те, що тут не були розвинені перегони хортів. Зараз вони поступово проникають в країну, з'являючись навіть у мисливців. Окремі уїппети виступають дуже вдало і на польових випробуваннях по зайцю-русаку. АЗАВАК Він прийшов звідти, де небо й пісок, де земля і небо складають єдине ціле. Де дороги простираються аж до горизонта. Де розумієш значення слова – свобода. Де ти один на тисячі кілометрів. Він прийшов звідти. Він прийшов до Вас, щоб підкорити. Підкорити своєю грацією, силою, волею і неймовірною красою. Він – Азавак. З одного боку, азавак - древня порода хортів з Південної Сахари. З іншої - одна з наймолодших серед визнаних у нас порід хортів. Молодою відносно її офіційного статусу як породи, визнаною FCI: стандарт був прийнятий лише в 1980 році, а її історія і традиція древні, як і в інших східних порід. Азавак (Azawakh, Tuareg Sloughi, Azawakh Hound) - мисливський собака племен туарегів з Центральної і Південної Сахари. Походження цих собак не зовсім ясне. Є версія французького кінолога Ксавье Пржедзецького, що цей хорт міг виникнути паралельно слюгі і салюкі, як варіант азіатського хорта. Мігруючи до Африки, деякі хамітські племена могли ввезти з собою і азіатських хортів, але можна допустити, що туареги, які досить пізно мігрували до Центральної Сахари, могли привезти з собою і слюгі з Північної Африки. Проте остання гіпотеза може бути поставлена під сумнів із-за помітних відмінностей між слюгі і азаваком (крім того, на біговому крузі з'ясувалося, що в азавака на 480-метрової доріжці швидкість в середньому на 3 сек. нижче, ніж в слюгі і салюкі). В усякому разі, азавак існує, поширений досить широко, особливо в республіках Малі і Нігерії. Набув він популярність у любителів хортів і в багатьох країнах Європи, де його по-справжньому "відкрили" - у Франції, наприклад є декілька спеціалізованих розплідників цих собак, є вони і в інших європейських країнах. Азавак дуже елегантний і навіть вишуканий. Володіє урівноваженою поведінкою, він звик до шанобливого звертання і інколи може бути примхливим. Це стрункий, витончений собака, з глибокими грудьми, на дуже високих, струнких, м'язистих ногах, з невеликими лапами, нагадує арабського коня. Висота в загривку 58 - 74 см, вага 17 - 25 кг Шерсть тонка і коротка, пісочного кольору різних відтінків, з білими відмітинами. В багатьох азаваків є білі "панчохи", якби надіті на ноги, інколи продовження білизни на передніх ногах може досягати грудей і білого ошийника. Голова вузька, подовжено грушевидної форми; на морді помітні виступаючі волосяні сумки з вібрисами, невеликі висячі вуха. Якщо порівняти азавака із слюгі, на яку він дуже схожий, то явно помітно, що в азавака черепна частина більш подовжена, менш широка, корпус коротший, суглоби виразніші; є деякі відмінності в деталях, в положенні і формі вух і в манері тримати хвіст. Племена туарегів одвіку розводили цих собак для полювання і сторожової служби. Собак, "настільки швидких, що наздоганяють газель, зайця або європейського муфлона, настільки сміливих, що дають відсіч крупному хижакові, невтомних, як верблюд, і красивих, як арабський кінь". На полюванні азавака зазвичай садять з собою в сідло, а коли собака з висоти коня помітить дичину, його спускають на землю. Азавак може переслідувати газель більше п'яти годин, розвиваючи інколи швидкість понад 60 км/ч. Азавак, як і інші схожі з ним хорти, не вбиває дичину, а перегризає сухожилля на ногах і тримає її до підходу господаря. Для туарегів цей хорт - бажаний супутник на полюванні, вони високо цінують цього собаку і уміють про нього піклуватися, аж до того, що, всупереч прийнятому відношенню до собак як до нечистих тварин, азавака впускають до себе в кибитку. На початок 70-х років XX століття перші екземпляри з'явилися у Франції, і майже одночасно одна пара прибула до Югославії. У 1975 році перша сука з Югославії прибула до Німеччини. Вже в 1972 році комісія з хортів рекомендувала не змішувати породи слюги і азавак і діждатися остаточного вирішення статусу азавака. На щастя, в Германії цього дотрималися і азавака зберегли в чистоті. Франція як країна, що здійснює найбільший імпорт оригінального матеріалу і що підтримує зв'язки з Північною Африкою, очолила патронат породи і віднині є законодавцем стандарту. Хто бажає завести чи хоча б зрозуміти хорта азавака, повинен пам'ятати про його образ життя в Африці. Серед архаїчних, загрозливих життю умов напівпустелі, пильність і інстинктивна недовіра були необхідні для виживання. Азавака практично неможливо вкрасти. Особливо потрібно соціально адаптувати цуценя вже з раннього віку і знайомити його як можна з великою кількістю незнайомих людей і новими для нього ситуаціями. Для людини, що з розумінням відноситься до азавака, буде тим радісніше досягти такої мети. Азаваку потребується багато руху і щоденний довгий вигул. Собака дуже добре підходить для використання на європейських іподромах. Завдяки мисливській пристрасті азавака легко тренувати. Основна вимога до компетентного заводчика - остерігатися близькоспорідненого спаровування з особинами нечисленної вітчизняної популяції і постаратися влити хорошу кров. У естетичній же подобі азавака покращувати нічого, головне не поламати гармонію, якою наділила азавака сама природа.
Любомира: ПУДЕЛЬ Пудель, на думку всіх учених, є однією з найстаріших порід собак, проте про його походження єдиної думки не існує. Одні стверджують, що він походить від старого, кошлатого пастушого собаки, інші ж говорять, що він походить від "водяного собаки", що застосовувався для подачі впольованої водоплавної дичини. Очевидно, пудель є продуктом схрещування обидвох цих старовинних порід. Про це свідчать і два види шерсті пуделя, а саме кучерява, як спадок від пастушого собаки, і шнурова від водяного собаки. Збереглися і різні риси його вдачі. Пудель поєднує в собі розум і енергію пастушого собаки з пристрасною готовністю до подачі поноски, а також любов'ю до води — характерні риси "водяного собаки". Через ці особливості пудель і був використаний при формуванні нової породи - пудель-пойнтера, причому заводчики не переймалися тим, що очікувані мисливські якості не виявлятимуться. Після свого виникнення пудель довгий час застосовувався для мисливських цілей. Цілком імовірно, що саме для цієї мети він виводився. А може бути первинною метою його виведення було здобуття універсального собаки ? Спочатку ця нова порода собак використовувалася для полювання на качок, звідки і отримала свою французьку назву від прізвиська «canichon». Взагалі «пудель» — це скорочення від «Pudelhund»; слово містить старонімецьке коріння: «pudeln» -«стрибати по воді» і «hund» — «собака». Ще за одною версією - за свідченням д-ра Бюффона, пудель походить з Африки, а саме — від північноафриканського барбе, якого араби привезли на Піренейський півострів, де, мабуть, він був схрещений з португальським водним собакою. Якби там не було, але з Іспанії порода пудель дуже швидко поширилася по всій Європі, особливо полюбилася у Франції (при Людовіку XIV пуделей тримали лише аристократи, при Людовіку XV вони стали кімнатними собачками, а при Людовіку XVI з'явилася мініатюрна, нова форма породи пудель). У 1936 р. FCI офіційно визнала Францію країною походження породи, перший стандарт пуделя був опублікований у тому ж році, а ще у 1922 був створений Клуб пуделів. Пудель відноситься до найрозумніших з порід собак. У деяких країнах пудель і досі є найбільш поширеною породою собак. Він дуже добре піддається всілякому дресируванню, тямущий і уважний, слухняний, відрізняється живим темпераментом, рухливістю і спритністю. Пудель відмінний супутник людини в різних умовах і тому дуже широко поширений і є вельми популярним, а стрижка додає йому характерного неповторного шарму. Великі (королівські) пуделі повинні мати висоту в загривку від 45 до 58 см, малі пуделі від 35 до 45 см, мініатюрні пуделі від 28 до 35 см. У пуделя високі, пружні і легкі рухи, плавні і довгі рухи для нього не характерні. Пудель гармонійно складений, з характерною кучерявою шерстю у вигляді завитків або шнурів. У шнурових пуделів шерсть дуже густа, ніжна, хвиляста і прилегла. Вона повинна утворювати характерні шнури однакової довжини, не менше 20 см, чим довше, тим краще. Шнури з кожного боку голови і з боків тулуба можна підхопити тасьмою, щоб шерсть не розтріпувалася і не сплутувалася. У кучерявих пуделів шерсть багата, дуже густа, ніжна, хвиляста, рівної довжини, еластична, пружинить під тиском руки. Вона має бути завжди ретельно причесала гребенем або щіткою і утворювати однакові завитки. Поряд з офіційними окрасами пуделів — чорним, білим, коричневим і недавно затвердженим абрикосовим і сріблисто-сірим, головним чином в Англії шляхом різних схрещувань були виведені пуделя багатьох забарвлень: палевий, антрацитний і ін. (ці забарвлення поки ще як стандартні офіційно не затверджені). Старі зображення пуделів показують його із стриженою шерстю на деяких частинах тіла. І тоді і зараз йому залишають щонайдовшу шерсть на шиї і плечах у вигляді левової гриви, і до цих пір цей фасон стрижки називається класичним - "під лева". Він відрізняється від модних фасонів стрижки, які мають на меті додати пуделеві більш витончені форми і залучити до нього більшу увагу. Після введення оригінального фасону стрижки "модерн" в 1925 році число записів цих собак в племінну книгу за порівняно короткий термін збільшилося майже вдесятеро, проте фасон стрижки "модерн" впродовж довгих років не визнавали офіційним і багато заводчиків самих створювали різні фасони. Лише після видання нового породного стандарту пуделя в 1965 році, стрижка пуделя "модерн" була офіційно визнана і звання ЦАЦИБ (Кандидат в Чемпіони краси) тепер може отримати пудель, шерсть якого підстрижена як по класичному, так і по новому затвердженому фасону. Наприклад, класична стрижка «під лева» : «…у кучерявого і шнурового пуделя круп і поперек обстрижені до самих ребер. Крім того, вистригається морда і частина голови вище і нижче очей, скули, передні і задні ноги, за винятком браслетів або манжет і будь-яких знаків на крупі. Хвіст вистригається, на кінці залишають круглий або довгастий пензлик. Все пуделі повинні мати вуса. Шерсть на передніх кінцівках, так звані «штани», дозволяється залишати…». Це дуже коротенький опис, насправді підготувати собаку до виставкового рингу не так то й просто – потрібно постійно його стригти, підрівнювати, застосовувати лише професійну косметику, а перед самим рингом потратити не менше 6 годин на укладку та грумінг. Зате результат приголомшливий – біля рингів пуделів як правило збирається величезна кількість поціновувачів породи. Приклад стрижки модерн наводити тут не будемо, бо він з усіма вимогами займе місця не менше, ніж дві сторінки, та й пересипаний такими спеціалізованими грумерськими термінами, що навіть зі словником в ньому можна «заблукати». Однак хочемо зазначити, що пудель може бути показаний на виставці підстриженим по будь-якому стандартному фасону — це не впливає на його оцінку. Всі собаки однієї статевої або вікової групи оцінюються разом, незалежно від фасону стрижки. Прояви різних фантазій грумера чи заводчика, що спотворюють стандартну стрижку, — дискваліфіковують собаку на виставці. При однаковій якості собак як правило надається перевага пуделям, підстриженим класичним способом.
Любомира: Івано-Франківський обласний центр собаківництва був створений в 1991 році як обласний осередок Всеукраїнської громадської організації Кінологічна Спілка України, головним завданням якої є сприяння збереженню та покращенню генофонду чистопорідних собак як національного здобутку, шляхом їх племінного розведення на науковій основі, спираючись на досвід Міжнародної Кінологічної Федерації та вітчизняного собаківництва. До 1995 року Центр досить успішно розвивався. Прикарпатські собаки, а саме ротвейлери, коллі, німецькі вівчарки, кавказькі вівчарки та ердельтер'єри були відомі не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Однак, в період 1996-2000 рр, в силу як об'єктивних, так і суб'єктивних причин, роботу Центру було фактично паралізовано. Племінна робота в області зійшла нанівець. Багато цікавих порід собак було втрачено назавжди. Лише в 2001 році, з приходом нового керівництва, роботу ІФОЦС КСУ було відновлено в повному обсязі. Але наслідки п'ятирічної бездіяльності просто вражали. На облік поставили двадцять одну собаку восьми порід(!). За останні роки ситуація змінилась кардинально. Наполеглива та професійна робота прикарпатських заводчиків призвела до того, що зараз на обліку в ІФОЦС КСУ перебувають близько двухсот собак тридцяти порід, серед яких багато переможців та призерів національних та міжнародних виставок. Робота триває, і керівництво Центру розраховує на значне покращення ситуації в майбутньому. Ми щиро запрошуємо до тісної співпраці всіх бажаючих, тих, кому небайдужа доля племінного собаківництва на Прикарпатті. Любомира Бажалюк – відповідальний секретар ІФОЦС КСУ : " - Я завжди тримала вдома собак різних порід, але з світом професійної кінології зіткнулася порівняно недавно – близько двох років тому. Поштовхом до цього було придбання високопородистої собаки з родословною. Я зареєструвала її у клубі, почала спілкуватися з керівництвом та іншими членами клубу, по їх настанові ми з моєю білою красунею відвідали нашу першу виставку в м.Рівно, отримали І місце в породі, і я … «пропала». Тепер я беру участь у активі клубу, ми разом плануємо роботу клубу, поїздки наших івано-франківських собак на різноманітні виставки по території України (Київ, Львів, Тернопіль, Ужгород) та за її межами - в нашому багажі вже є перші місця та нагороди з Кишиньова, Мінська та Бреста. Моя власна собака у молодому віці вже стала тричі Чемпіоном двох країн (Молдова, Білорусія), і це ще далеко не край нашої спільної виставкової кар’єри. Чому спільної – бо для того, щоб виставляти собаку та отримувати призові місця, власник повинен надзвичайно багато працювати з собакою. По-перше, собака повинен мати відмінні екстер’єрні дані, які він отримав у спадок від породистих батьків, а його здоровий вигляд потрібно підтримувати впродовж всього його життя – а це правильне харчування, фізичні навантаження, прививки та вітаміни, догляд за шерстю та стрижки відповідно до стандарту породи. По-друге, собака повинен мати правильно оформлені документи – родословну зареєстровану у відповідному клубі та ветпаспорт, в якому зазначені всі необхідні для віку прививки. Чому таким важливим є ветпаспорт – тому, що запорукою здоров’я собаки є дотримання всіх норм утримання домашніх тварин, а ще без відповідної довідки від ветеринара та повного ветпаспорта Ви не вивезете собаку за кордон чи ба навіть у інше місто. Крім всього вище сказаного, поїздка на виставку складається з декількох етапів. 1 – у клубі Ви можете отримати графік виставок на поточний рік по Україні та за кордоном, там же порадять, яку саме з них Вам варто відвідати – наприклад, там де проводять чемпіонати та змагання певних груп чи порід собак, також у клубі Вам допоможуть заповнити заявку на участь, оплатити реєстрацію та відправити копії на вказану у заявці адресі. 2 – Вам необхідно підготувати собаку до виставки – якщо у Вас німецька вівчарка, то Ви повинні навчити її правильно бігати у ринзі та приймати відповідну стійку, якщо ж у Вас американський кокер-спаніель, то Вам крім навчання поведінки у ринзі необхідно добряче попрацювати над стрижкою та передвиставковим грумінгом собаки. Також не варто думати, що на екстер’єрній виставці собаку просять показати команди - сісти, лягти, повзти – ні, на виставці собак усіх порід експерти оцінюють екстер’єр собаки – відповідність виставленого собаки до стандарту породи, його голови, лап, спини, його психіку та загальну поведінку, уміння хендлера правильно виставляти собаку та підкреслити його плюси та по максимуму не привертати уваги судді до незначних недоліків. Пам’ятайте, перші місця отримують лише кращі з кращих – не потрібно думати, що варто відвідати виставку у невеличкому містечку і без конкуренції легесенько отримати приз чи титул. Ні, експерт завжди об’єктивний, і чим висококласніша та чисельніша конкуренція у ринзі, чим більшою є виставка – наприклад, велика монопородна виставка чи Чемпіонат Світу або Європи - тим вагомішою та солодшою є перемога. 3 – сама поїздка – Вам необхідно продумати усі деталі транспортування собаки у інше місто чи країни, починаючи з візиту до ветеринара, який засвідчить здоров’я пса і видасть відповідний документ. Вам необхідно продумати транспортування пса й попередньо взнати правила перевозки тварин у різних видах транспорту, закупити білети. Необхідно запастися звичним для пса кормом, водою, підстилкою, комбінезоном на випадок дощу, парасолькою на випадок сонця, в ідеалі собаку везти у спеціальній клітці-переносці, де вона зможе спокійно виспатися і відпочити, бо велика виставка – то тривалий процес, і деколи триває з 9 години ранку і до 10-11 вечора, а подекуди і розбита на два-три дні. Ви повинні по максимуму продумати комфорт свого собаки, бо тільки так він зможе показати високий клас у ринзі. Змучена, голодна чи зденервована собака, пес, котрого півдня маринували на палючому сонці на відкритому стадіоні, у ринзі не зможе розкритися на всі сто відсотків - бували випадки, коли суддя видаляв з поля собак, яких привели у невідповідній формі, відправляв на відпочинок та оглядав ввечері, коли собака встигає отямитися від стресу. 4 – з приводу перемоги чи поразки Вашого улюбленця – завжди реально оцінюйте свої шанси. Дуже приємно отримати перше місце, але деколи у сильній конкуренції складно хоча б у розстановку попасти. Завжди уважно слухайте суддю та його помічника – рішення судді не обговорюються та не оспорюються. При поразці, навіть дуже гіркій, ведіть себе по спортивному, не ображайте суперників, і завжди пам’ятайте – у Вас та Вашого улюбленця завжди є наступний шанс на іншій виставці, і до неї Ви підготуєтеся більш ретельно. Вивчайте манеру виставляти собаку в інших хендлерів та заводчиків, не встидайтеся лишній раз запитати та попросити показати відомі їм прийоми. Адже способів виставляти собак певних порід так багато ! Це все так складно – скажете Ви. А навіщо мого Бровка виставляти ? В нього такий файний тато, а мама взагалі – на базарі казали що чемпіон. Чому варто виставляти собаку на виставках : по-перше, для племінного розведення допускаються лише ті собаки, які мають необхідну кількість оцінок «відмінно» від різних судей. Це є запорукою того, що й батько й мама є здоровими фізично й психічно, отже, їх діти теж будуть здоровими і екстер’єром відповідатимуть своїй породі. Такі цуценята отримують певний документ – родословну – де записані усі його родичі до 5-го коліна. Чому так важливо мати собаку саме з родоводом ? При правильному племінному розведенні заводчики використовують дуже добре обмірковування та планування майбутньої пари батьків, вираховують їх родинні зв’язки, розглядають усіх родичів і намагаються закріпити у цуценятах лише найкращі риси породи. А коли людина придбає таке зразкове цуценя, то й отримуватиме від нього лише позитивні емоції, щодня буде милуватися відмінним породним екстер’єром, міцним здоров’ям та чудовим характером, а не лікуватиме генетично вроджені хвороби (бо не знали, й пов’язали сусідським псом, а то виявився рідний брат), і не матиме проблем з психікою (бо тато дууууже злий), та й екстер’єр в майбутньому не вилізе від рідної прабабусі, яка насправді була болонкою, а не доберманом. Або наприклад – Ви купили за шалені гроші цуцика модної породи, в роду лише чемпіони, дівчинка росте, всі в захопленні, але Вам якось непотрібні були документи на собаку – головне, щоб здорова була, Ви не поставили собаку на облік у клуб і не їздите по виставках. Але ось минуло 2-3 роки, Вашою дівчинкою милується й захоплюється вже півФранківська і мало не просять цуцика саме від неї. От тепер Ви дізнаєтеся, що для того, щоб здійснити в’язку і цуценята були признані породистими, Вашу дівчинку варто було хоча б декілька разів виставити та отримати відповідні оцінки. Але Вам все не до того – робота, дім, діти – і дівчинка їде на весілля до кавалера з сусідньої вулиці, теж дуже гарного, але теж без документів … Такі цуценята не матимуть родословної, і не зможуть брати участь у виставках, а Ви не зможете прослідкувати за ними в майбутньому – бо заводської приставки вони теж не мають. А що Ви скажете господарям, що придбали Вашого малюка на те, що у песика серйозні проблеми з здоров’ям чи психікою ? Чи достатньо серйозно Ви підійшли до питання в’язки ? Чи розглянули інші варіанти ? Деколи заради вдалого злиття кровей заводчики їдуть по декілька тисяч кілометрів до вибраного жениха, і все заради того, щоб передати цуценятам та закріпити лише важливі та позитивні риси. Ми не агітуємо Вас поринути з головою у світ кінології, ми лише радимо звернутися до професіоналів, які порадять та підкажуть, як краще поступити у різних життєвих ситуаціях пов’язаних з собаками, де краще придбати здорове цуценя та як краще його дресирувати, куди варто поїхати на виставку – все це для того, щоб і надалі собака тішив Вас та Ваших рідних. У наступних статтях на нашій сторінці ми розкажемо Вам як правильно вибрати здорове цуценя, яка з порід собак підходить саме Вам, які визнані й дієві методи дресирування існують на даний момент у світі, як правильно виставляти собаку на виставці. "
Любомира: Без бумажки ты букашка… или зачем нужна родословная ? Без папірця ти комашка… або навіщо потрібний родовід ? Як часто зустрічаються люди, які, бажаючи завести собаку, переконують себе і оточуючих, що їм потрібний собака не для виставок, а просто для душі (або для охорони, або для дитини і тому подібне). Купують цуценя, при цьому на наявність родоводу або інших нюансів уваги не звертають. Передбачимо, беруть щеня у далеких знайомих, свідомо без документів, або їм наобіцяють, що документи "десь є", "на маму не оформляли" і тому подібне. Але вже через півроку новоспечені собаківники починають цікавитися, яким чином можна показати свого собаку на виставці, пов'язати, одним словом, власника починає мучити питання - як би "зробити" родовід. У цій статті я хотіла б трохи роз'яснити початківцям собаківникам, що таке родовід, навіщо він потрібен. Родовід - це документ, підтверджуючий походження собаки. Це по суті справи таблиця, в якій вказані не лише дані про самого собаку, але і про його батьків, дідів, прадідів, прапрадідів. Якщо дані про яке-небудь з предків відсутні, родовід вважається неповним. Спробуйте взнати всіх своїх предків хоч би 4-го коліна, і ви із здивуванням виявите, що ваші діди і бабки, якщо вони ще живі, вже не можуть пригадати своїх прадідів. Тобто ваш власний родовід виявиться неповним, і навряд чи удасться взнати хоч би імена предків в 4 коліні. А про собак такі дані є. Мало того, знаючи кличку, номер родоводу предка, можна через клуби і інші бази даних взнати і його походження, і так далі, до витоків породи. Практично про будь-якого собаку, що зустрічається в родоводі, можна взнати багато подробиць: забарвлення, оцінку на виставках, наявність дресирування і тому подібне У клубних архівах повинні зберігатися і описи цих собак. Кому все це треба? При чистопородному розведенні потрібно не лише грамотно підібрати пари, відповідно до їх індивідуальних якостей. Спадковість - велика річ. Важливо знати, якими були предки майбутніх батьків, які якості і при яких поєднаннях вони передавали потомству. Володіючи такою інформацією, кінолог, що планує розведення, може з більшою часткою ймовірності прогнозувати результат свого розведення. Порода прогресуватиме в бажану сторону. Чому інколи трапляються чистопорідні собаки "без родоводу"? Найпростіше - позапланова в'язка. Для того, щоб щенята в клубі отримали родоводи, на їх батьків потрібно представити в клуб необхідні документи, причому ДО, а НЕ ПІСЛЯ в'язки. Згода на дану в'язку дає клуб, який надалі видасть документи на щенят. Для кожної породи є певні правила. Собакам багатьох порід досить мати позитивні оцінки на виставках. Клуби, що поважають себе, для робочих порід собак вимагають наявність документів про дресирування (польові випробування мисливських собак, дипломи по ОКД-ЗКС, IPO і тому подібне). Коли у собаки немає з якої-небудь причини оцінки на виставках або дипломів на випробуваннях, вона не повинна отримати дозвіл на планову в'язку. Якщо власник все-таки в'яже такого собаку, щенята залишаються без документів. Чим ці щенята гірше планових? Я не беру в розрахунок нашу реальність, коли документи купуються, в'язки оформляються через рік після народження щенят і тому подібне Я розглядатиму ідеальний випадок - "як повинно бути". Чому у собаки не виявилося виставкової оцінки? Може бути із-за лінощів господаря, може бути із-за травми собаки, а може бути, собака має дискваліфікуючий порок, що ставить її поза розведенням. Немає оцінки - немає і опису. Значить, при оформленні документів на щенят від таких батьків, ніхто ніколи не взнає, якими насправді були їх мати або батько. Якщо ж у собаки якийсь генетичний дефект (наприклад, великі білі плями в лабрадора), то цей дефект може виявитися потім, через декілька поколінь. Праці по вдосконаленню породи підуть нанівець. Мало того, це і значний матеріальний збиток заводчикові, якщо від нормальних з вигляду батьків народжуються "браковані щенята". Якщо у собаки не було диплома по дресируванню, це теж може бути наслідком лінощів господаря. А може бути, цей собака нездатен до тієї роботи, для якої її виводили, і тому вона не здала випробування? Наприклад, в'яжуть лякливу німецьку вівчарку. А від неї народяться щенята, і коли діти або діти їх дітей виявляться боязкими, навряд чи це буде тішити їх власників. Існує вірогідність, що один або обидва батько непланового щеняти були нечистопородні, але зовні дуже схожі на якусь породу. Але лише зовні, а що від них вийде, передбачити неможливо. Інколи весь виводок позбавляють родоводу за рішенням клубу. Це трапляється у випадках, коли заводчик залишає більшу кількість щенят, а це заборонено і обумовлюється правилами даного клубу, або якщо догляд за щенятами дуже поганий, або в виводку виявлені цуценята-метиси (якщо сука випадково підв'язалася з іншим псом). Таким чином, набуваючи собаки без родоводу, людина свідомо купує "кота в мішку". Але власників собак "без родоводу" важко переконати в тому, що родовід не можна "відновити". А як же її можна відновити, якщо, наприклад, походження мами зовсім невідоме? Написати будь-які клички? Так це називається підробкою документів, а не відновленням родоводу. Які би хороші не були батьки і їх щенята, все одно з якоїсь причини вони виявилися без родоводу. І не потрібно тішити себе ілюзіями, що вже "мій-то собака найчудовіший і передасть дітям лише хороше". Яку шкоду це може принести надалі, по-моєму, ясно з вищевикладеного пояснення. Інші власники стверджують, що їм зовсім не треба отримати на собаку липові документи, нехай просто його пса визнають чистопородним і саме з нього почнуть розведення. Тобто така своєрідна гра в чесність. Ця дорога теж дуже наївна. Навіщо використовувати в розведенні собаку з невідомим походженням, якщо довкола повно собак цієї ж породи з повним родоводом?! Коли ж в розведенні використовуються собаки невідомого походження? Такі випадки бували при виведенні нових порід. У післявоєнні роки в СРСР довелося відновлювати поголів'я собак, використовуючи трофейних, з невідомим походженням. У документах на щенят так і вказувалося - походження невідоме. Але це була об'єктивна необхідність. Те ж саме трапляється, коли необхідно відновити зникаючу породу, і представників цієї породи настільки мало, що доводиться використовувати для розведення собак з невідомим походженням. Наприклад породу кане-корсо відновлювали лише з 12 (!!!) представників породи, яких зуміли зібрати по всій післявоєнній Італії. Звичайно, фактів підміни одного походження іншим велика кількість. Навіть у, здавалося б, благополучній Німеччині зовсім недавно розгорівся крупний скандал. Деякі плідники породи німецька вівчарка за даними генетичного аналізу виявилися зовсім не того походження, яке було написано в документах. На закінчення хотіла сказати всім власникам "позапланових" собак. Не прагніть ви так придбати "папірець" для вашого вихованця! Не обманюйте перш за все себе! А безрідні собаки можуть прекрасно нести службу, брати участь в змаганнях по дресируванню, бути просто вірними друзями і супутниками людини. Так любіть їх такими, які вони є! Автор – Оксана Плахта, Голова Правління ІФОЦС КСУ
Любомира: Серце друга "У нас немає ще такого слова, яке могло виразити одночасно самовідданоість, сміливість і розум - всі ті чудові якості, якими є наділений собака." Паустовський К.Г. Мені здається, що цілком справедливо і правильно сказати так : собака - частина людини. Він не відокремлює себе від людини. Колись, у давнину, люди вже про це знали і розуміли це. Плутарх розповідав про собаку, який належав Ксантипу. Ксантип відправився у подорож, зоставивши свого пса вдома. Але пес не зміг винести розлуки - він вибіг на берег і кинувся у воду. Багато часу він плив за кораблем, на кому знаходився його господар, аж поки не вибився з сил. Пес потонув і був похований на острові Сампанині. Можливо, не варто було згадувати давню історію - прикладів собачої вірності є достатньо і зараз. Але той випадок особливий. Діло в тому, що до могили собаки почалось паломництво - багато людей приходило, щоб віддати честь могилі вірного пса. На цій могилі виголошували присяги, давали обіцянки. І існує версія, що вираз "ось де собака зарита", який має зараз смисл "ось у чому справа", "ось в чому суть справи", зародився саме завдяки собаці Ксантипи. Набагато пізніше автор відомого Дон Кіхота в невеликому оповіданні "Оманливе весілля" наділив собак Сіпіона та Бергансу здатністю розмовляти. Ось уривок з їх діалогу : "Сіпіон: Як я чув, нас хвалять і люблять за хорошу память, а таож за вдячність і за велику нашу вірність, нас навіть прийнято зображувати як символ дружби. Думаю, ти бачив, що на алебастрових гробницях, які звичайно прикрашені статуями покійних, в тих випадках, коли хоронять чоловіка і дружину, між ними, в ногах, розміщують зображення собаки в знак того, що при житті вони зберігали дружбу і вірність. Берганса : Я знаю, що були на світі віддані пси, які кидалися вслід за тілом господаря в моглилу, інші з них залишалися лежати там, де поховали їх господарів, не зрушаючи з місця і не приймаючи їжі, так що тут обривалося і їх життя..." Напевно, Мігель Сервантес чи його сучасники могли назвати і конкретні випадки, і конкретні імена собак, померлих на могилах господарів. Звичайно ж, такі випадки були. І ми зараз теж можемо привести приклади надзвичайної відданості собак. Згадаємо хоча б Фрама - собаку Георгія Сєдова. Знаменитий полярний дослідник під час героїчної спроби дійти до Північного полюса захворів на цингу і 20 лютого 1914 року помер. Його товариші поховали свого капітана і рушили далі. Але вожак упряжки Фрам не пішов з ними. Він ліг на могилу господаря, і ніякі вмовляння, ніякі спроби його забрати не діяли. Собака зостався на могилі господаря і помер на ній. Також відомо про шотландського тер’єра Боббі з Грейфреєрса, який прожив вісім років на могилі господаря. Про собаку по кличці Джон, який щодня, на протязі 14 років приходив зустрічати свого господаря на станцію Раздори в Підмосков’ї. Пес не міг знати, що господар загинув під час бомбардування. Пес чекав, він вірив що людина прийде... І Пальма на московському аеродромі Внуково чекала, вірила, що людина прийде. Історія Пальми - показова. Ні, не тим, що господар її покинув. Показова іншим. Людина летіла на Північ. Летіла з собакою - німецькою вівчаркою. З якихось причин собаку не впустили до літака (потім говорили, що не було ветеринарної довідки, а без неї перевозити собаку заборонено). Господар зняв з вівчарки ошийника і зоставив її на взлітній смузі, а сам ввійшов до літака. Літак полетів. Собака зосталася. Вона не могла повірити, що господар її покинув - вона вірила, що він повернеться. Шли дні, господар не повертався, а вона все чекала. Собака поселилася на льотному полі і кидалася назустріч кидалася назустріч кожному ІЛ-18 - бо саме на такій машині полетів геть її господар. Спочатку - перші дні, тижні, місяці - вона мчала до кожного літака з усіх сил. Потім стала прибігати повільніше - ніби віра в неї почала зникати, ніби зменшувалася надія у серці на зустріч з господарем... але собака все ж вірила : вона не йшла з аеродрому, не шукала собі нового господаря, хоча люди й намагалися їй допомогти. Хоча були й такі, які закинувши на шию стальний зашморг намагалися вивезти її і усипити. Але зараз не про них. Її кормили, спорудили будку, льотчики назвали її Пальмою. Але якщо собака й брала їжу, то лише з землі, а в будці жити відмовилася, надавши перевагу мокнути під дощем і мерзнути у снігу, але бачити все поле, щоб любої миті помчати до літака, на якому можливо прилетить її господар ... Так пройшло два роки. Про собаку, яка жива на аеродромі написали у "Комсомольській Правді". І тут сталося неочікуване. Ні, господар не відкликнувся, але відізвалися читачі, які намагалися допомогти собаці, писали про неї і навіть намагалися приїхати й забрати її. Діти присилали для Пальми гроші на їжу, навіть заходила розмова про пам’ятник Пальмі - настільки люди були зворушені її відданістю. Вівчарка, яка два роки чекала свого господаря біля трапу стала живим символом вірності. Однак памятник Пальмі так і не поставили, в кінці кінців ця історія все ж отримала щасливий кінець - Пальма знайшла нову господиню, полюбила її і все налагодилось. Але памятники вірним собакам є, памятники, які можна було б назвати "памятниками в честь відданого собачого серця". Один з них стоїть у італійському місті Борго Сан-Лоренцо. Житель невеличкого селища Луко поблизу Борго Сан-Лоренцо Карло Соріані знайшов у стічній канаві цуценя, забрав додому і назвав Вірним, і пес виправдав своє ім’я : щодня у визначений час він прибігав до автобусної зупинки і зустрічав господаря. Але одного разу господар не повернувся, і пес прийшов додому сам. Так було і на наступний день, і через тиждень, і через місяць. Господар загинув. Але Вірний цього не знав, а можливо й не хотів вірити чи не міг собі уявити, що господар може колись не повернутися. І він продовжував приходити зустрічати господаря з автобуса. Приходив щодня на протязі декількох років. Жителі Луко і Борго Сан-Лоренцо зібрали кошти і спорудили памятник відданому псові і вибили в його честь золоту медаль. Також схожа історія відбулася і у Японії з відомим Вам по попередньому номері газети акіта-іну Хачіко, який на протязі 10 років приходив зустрічати господаря на станцію метро Сабуя, недалеко від Токіо. На цій станції тепер стоїть памятник Хачіко, на який після війни діти повторно зібрали кошти. Але напевно ці памятники також і іншим собакам, про яких ми уже говорили, а можливо й мало кому відомо. Це памятник і хорту Соколу, який був вивезений під час війни фашистами за багато сотень кілометрів, але зумів утекти і повернувся додому. І сеттеру Сільві, про яку розповідає письменник Б.Рябінін. Під час війни собака була вивезена окупантами, а її господарі попали у концтабір. Однак вірна Сільва не тільки повернулася додому й знайшла господарів у таборі, вона ще й приносила помираючим від голоду людям їжу і цим врятувала від смерті дитину. Це памятник і собаці з Варни, яка щодня від сходу до заходу сонця, у воді біля берега чекала повернення пропавшого безвісти господаря-рибалку. Це памятник і Моріусу з польського міста Гдиня, який вибив з-під коліс машини своїм тілом маленького хлопчика, який граючись вибіг на проїзджу частину. Це памятник і тисячам інших - породистим і безпородним, красивим та некрасивим, тим, які звершили подвиг і тим, які готові заради господаря життя покласти щомиті, це памятники собакам, "єдиним істотам, які люблять нас більше ніж самих себе. Ч.Дарвін".
полная версия страницы